Чарівник країни Оз

Ноги Лихоi Вiдьми наче розтанули в повiтрi, i едине, що вiд неi лишилося, – це срiбнi черевички.

– Не дивно, бо вона була така стара, – пояснила Чаклунка Пiвночi, – що геть висохла на сонцi i навiть порохняви не лишилося. От лиходiйцi й край. А ось срiбнi черевички – вони тепер твоi. Тож узувай iх i носи на здоров’я!

Вона нахилилася, пiдхопила черевички, витрусила iх i простягнула Доротi.

– Лиха Вiдьма Сходу дуже пишалася цими черевичками, – мовив один iз жвакунiв, – бо е в них якась чарiвна сила, але яка саме – нiхто з нас не знае.

Доротi подякувала, занесла черевички в дiм i поставила на стiл. І знову вийшла до жвакунiв.

– Я дуже хочу повернутися додому, до тiтоньки та дядечка… Вони, мабуть, вже з нiг збилися, мене шукаючи. Допоможете, шановнi, знайти дорогу додому?

Жвакуни з чаклункою перезирнули-ся, подивилися на Доротi i водночас захитали головами.

– На сходi – звiдси вже недалеко – починаеться велика пустеля, – пояснив один iз жвакунiв, – але подолати ту пустелю ще нiкому не вдавалося.

– На пiвднi – те ж саме, – втрутився iнший. – Я знаю, бо сам бував у тих краях. То – край Пiвденцiв.

– А менi розповiдали, – повiдав третiй жвакун, – що те ж саме й на заходi. Там живуть моргуни, якими править Лиха Вiдьма Заходу. Вона й тебе зробить невiльницею, якщо потрапиш у ii володiння.

– А пiвнiч – то мiй дiм, – нагадала старенька. – І моя земля теж межуе з тiею самою безмежною пустелею, яка зусiбiч оточуе краiну Оз. Ох, боюся, люба, що доведеться тобi вiкувати тут, з нами.

Почувши це, Доротi почала схлипувати, бо почувалася самотньою серед цих хоч i привiтних, але чужих людей. Їi сльози, схоже, розчулили щиросердих жвакунiв, бо вони вiдразу витягли носовички i також захлипали. Що ж до старенькоi, то вона тимчасом зняла свiй капелюшок, прилаштувала гострим вершечком собi на носа i повагом виголосила: «Раз, два, три». Й вiдразу капелюх перетворився на грифельну дошку, на якiй крейдою великими лiтерами було написано:

ХАЙ ДОРОТІ ЙДЕ ДО СМАРАГДОВОГО МІСТА

Старенька зняла дошку з кiнчика носа, прочитала напис на нiй i спитала:

– Люба, отже, тебе звати Доротi?

– Так, Доротi, – зголосилася дiвчинка, пiдвiвши очi й витираючи сльози.

– Тодi твiй шлях до Смарагдового мiста. Можливо, Оз тобi й допоможе.

– А де це мiсто? – запитала Доротi.

– У самiсiнькому осердi краiни. І править там Оз, Великий Чарiвник. Я тобi про нього вже казала.

– А вiн – добра людина? – запитала дiвчинка занепокоено.