Шхуна «Колумб»

Андрiй Камбала, нахилившись на кормi бiля стерна, пiдтягував. Шхуна майже пiдiйшла до дошки, бiля якоi стояв на припонi Ковальчукiв каюк, i Марко кинув якiр. Левко плигнув на дошку, а потiм пiдтягнув туди канатом «Колумба». Слiдом за мотористом на берег зiйшли Люда i Марко. Андрiй перекинув iм якийсь клунок i залишився на шхунi.

Знайда, спершись на сапу, уважно стежила за шхуною. Сумнiву не було: цих трое, яких вона знала, правда, дуже мало, приiхали до iнспектора. Мабуть, у важливiй справi. Його нема, iй доведеться з ними розмовляти.

Захвилювалася. Всi трое iшли до iх садиби. Попереду Левко з клунком у руцi, за ним Люда, а позад усiх Марко з маленьким пакетом на плечi. Знайдi здалося, що ii помiтили. Так воно й було. В цей час почулося гавкання Розбоя. Знайда кинула оком вбiк, але Розбоя не побачила – мабуть, хтось одночасно пiдiйшов до садиби з острова. Боячись, щоб собака не покусав незнайомого, дiвчина побiгла туди.

– Починаеться концерт, – сказав Марко своiм супутникам. – Це ж клятий пес помiтив.

Що б то догадатися весло взяти.

Але Розбоя не побачили, аж поки не ввiйшли на подвiр'я. Звiдси через вiдчинену хвiртку побачили над чимось схилену Знайду та собаку бiля неi, що стояв мовчки. Але враз Розбiй помiтив на подвiр'i чужих i з гучним гавканням помчав туди. Марко кинув свiй пакет, схопив довгу тичку, що лежала пiд хатою, i приготувався до оборони. Люда сховалася за спиною Марка i, посмiхаючись, шукала очима якоiсь зброi. Левко непорушний, мов колода, презирливо-байдужим поглядом мiряв собаку.

Невiдомо, на кого в першу чергу напав би Розбiй, але раптом почувся схвильований i рiзкий дiвчачий голос:

– Назад, Розбiй! Назад. Стiй! Стiй! – Знайда схопилась на ноги, вiдкликала собаку й зачинила його в маленькому хлiвцi. Гостi помiтили, що дiвчинка чимось збентежена. Вона все поглядала у вiдчинену хвiртку.

– Здрастуй, Ясочко, – сказав Левко, кладучи руку на ii плече.

Знайда здригнулася. Ясочкою ii називала померла дружина Ковальчука, i вона вважала це за свое справжне iм'я, але iнспектор та й усi на островi завжди називали ii Знайдою.

Дiвчина не знала, що колись давно, коли вона лише починала очунювати пiсля своеi хвороби, дружина Ковальчука вигадала для неi це iм'я. Левко пам'ятав його i тому так ii називав.

– Якова Степановича нема дома, – нiяковiючи, прошепотiла дiвчинка.

– А ми до тебе, а не до нього. Сьогоднi ж ти iменинниця… Не знаеш? Сьогоднi рiвно вiсiм рокiв, як ти з'явилась на Лебединому островi.