Шхуна «Колумб»

Анч пiдозрiло подивився на дiвчинку, але нiчого не сказав; повiв Ковальчука до берега, подав у каюк корзинку, посмiхнувся, побажав успiху i кiлька хвилин спостерiгав, як той грiб одним веслом. Потiм повернувся назад.

На подвiр i стояла Знайда у платтi, подарованому Левком, i дивилась на бухту, де плив одинокий каюк, i, здавалося, прислухалася до музики, що долiтала з висiлка. Анч повiльно пiдiйшов до неi i спитав, чи не зiбралася вона на свято. Дiвчинка, стверджуючи, кивнула головою. Тодi вiн попросив, щоб вона спершу дiстала йому з льоху малосольних огiркiв.

Знайда пiшла по огiрки, а Анч узяв свiчку, щоб посвiтити iй. Дiвчинка поспiшала.

Ковальчукiв льох був дуже примiтивний: яма метрiв на чотири завглибшки, прикрита дощаною лядою, очеретяний курiнь над нею – от i все. Спускалися в льох вузькою довгою драбиною.

Анч допомiг дiвчинцi зняти ляду i, засвiтивши свiчку, полiз за нею по тонких хитких щаблях. Ступивши два рази, вiн зупинився. Знайда вже стояла на днi льоху i, нахилившись над дiжечкою, вибирала огiрки.

ii провожатий раптом вилiз нагору, кинув свiчку, що, падаючи, погасла, i потяг угору драбину. Вiн встиг витягти ii ранiш, нiж Знайда опам'яталась. Дiвчинка залишилася в глибокiй темнiй ямi, скрикнула й замовкла.

Анч поклав на мiсце ляду, кинув зверху кiлька оберемкiв сухого очерету i спокiйно пiшов до хати.

– Так воно буде краще, – пробурмотiв вiн сам собi, – дефективна, дефективна, а хтозна, що вона в сiнях чула i що зрозумiла.

Зайшов у кiмнату, сперся рукою на стiл i промовив:

– Час виряджатися.

Оглянувши всi своi речi, вiн почепив на себе фотоапарат, перекинув через плече плащ, узяв професорiв портфель i востанне вийшов з дому Ковальчука.

Сонце, наближаючись до обрiю, золотило на заходi море. В повiтрi панував спокiй. Музика, очевидно, перестала грати, бо вiд висiлка не доносилося жодних звукiв. Невiдомо, чи кричала, чи плакала Знайда, зачинена в льоху. Анч не думав про неi. Вiдчинив хвiртку, прощально глянув на подвiр'я, махнув рукою Розбоевi, що гриз бiля свинюшника кiстку, i пiшов без стежки й дороги на пiвденно-схiдне узбережжя острова.

Одiйшов уже далеченько вiд двору, коли почув гавкання Розбоя. «На кого це вiн?» Прислухався. Розбiй загавкав знову, але незабаром перестав. «Що б це могло означати? Невже повернувся з кимось чужим Ковальчук?»

Минула хвилина – i з двору iнспектора почулося жалiбне виття собаки. То вив Розбiй. В тому не могло бути сумнiву.