Ангели помсти

Анна жила книгами, кiно. І нiчим бiльше. Оборудки батька i матерi не стосувалися ii. Такою видалася й Марго. Анну чоловiки не цiкавили, а тому нiхто бiля неi не крутився. Анна подалася до Пiтера, де вийшла за чоловiка на тридцять рокiв старшого за неi, але з любовi. У нас таких чоловiкiв називають тхориками: у вiчно запiтнiлих окулярах, високий i худий, мов жердина для опудала, на яке ще не натягли ганчiр’я. Але цей тхоряка завiдував на той час ледь не всiею медициною Союзу, так поговорювали, хоча, за однiею версiею, був вiн медиком-хiмiком.

З iхнього шлюбу народилася Марго, щаслива дитина кохання, яка прожила п’ятнадцять рокiв у Пiтерi, щоб потiм снiгом травневим звалитися на голову своему дiдовi. Якраз у найскрутнiший момент його життя. Марiя Ульяненчиха говорила, що Марго приiхала перед самою перебудовою, але я можу сплутати, просто у Марii стоiть дата смертi – 1984 рiк. Ага, тодi Марго – це маленьке чудо – з’явилася у нас пiзнiше. І тут, напевне, якась таемниця. Вiдразу по приiздi Джулай почав «двiрняк», намагаючись вивести справи з глухого кута, бо бiльшiсть зароблених грошей, видно, йшла на хабарi, а чиновники нахабнiли по-псячому; i тодi хтось сказав, що багатство Джулая – то вигадка, не краща, нiж про каравани золота, якi затонули на турецьких галерах пiд Вишняками. Але нiхто не знав, чи безногий босяк жлобиться, чи просто вичiкуе момент. І чому тодi в його домi нiкого не з’явилося з родичiв Любки. Приiхала одна Марго.

Ми тихо перейшли колii.

Простiр пропливав, наче чорне густе шосе. Повiтря ватяне. Ми йшли i не знали, що о цiй порi безногий Валера Кавалер засунув шило в серце Серьожi Сероняну за те, що той пiдкинув трипер його доньцi, своiй полюбовницi, яку ж i присадив два роки тому сам на наркоту. І тодi Валера, який вiдiйшов вiд справ, звернувся до Джулая. Валера говорив, а Джулай мовчав, тiльки ганяв то вперед, то назад вiзок. Валера повторював щось багато разiв, але Джулай мовчав, мовчало i його оточення, i всi розумiли: якщо старий не скаже слово, то це принаймнi початок кiнця. Тиша була така глуха, що можна почути, як на Пристанi кричать чайки. Повiтря стояло до того чисте, наповнене сонцем, що можна було простягнути руку, торкнутися озер, степу, а бiлi купки сiл нагадували кондитерськi вироби. Нарештi Джулай сказав, що до часу треба потерпiти. Валера нiчого не сказав, а розвернувся i пошкандибав на своiх протезах додому. І вiн пiшов чекати свого часу.