Ангели помсти

Марго сидiла до ночi, а потiм, як сутiнок чарiвною кривою вирiзав дикi для цiеi мiсцини предмети, перебралася до мене пiд пледа, скрутившись калачиком, i я бiльше нiчого не чув, лише серце у неi билося, мов далекий дзвiн, а я нiчого не запитував, проводжаючи нiчнi тiнi, слухаючи, як дощ рiже стiною, обламуе вiти. І свiт нiколи бiльше не видавався менi таким пропащим i близьким. Поцiлувавши Марго у скроню, я засинав, лишаючи позаду ще один день. А зранку мене пiдiрве, засинаючи, думав, i я подамся блукати лiсом, можливо, це не так давитиме на Марго.

Саме так… Саме так… Саме так i трапилося – я вийшов о шостiй ранку i пiшов лiсом, що, наче тисячi зубочисток, стримiв у малиновому сиропi свiтання. Дощ ущух, i вже десь близько восьмоi почало припiкати. Лiс – те неприемне, те страшне, що я мiг уявити у своему життi. Я йшов мiж вiдполiрованими коричневими соснами i думав про Марго, не обов’язково так, як усi уявляють: обличчя, очi, шкiра, запах. Взагалi, я думав про Марго, наче про розтягнутий, вiдразу за сосновим лiсом, простiр, там, де вона зникала: у набiгаючих хвилях, з iграшковим сонцем, бiлими будинками, шкаралупами барж i рiчкових суховантажiв. Тут була iнша Марго, i вона присутня, i ii нiяк не позбудешся, як не витруiти думки, що мiж нами все закiнчилося. Зараз я не мiг думати саме про це, наче вона не вiдбулася, не проявилася, як чорний негатив у розчинi зелених, вiдкритих у свiт очей, загратованих вiями. Потiм менi зробилося тоскно, i я побрiв уздовж берега, намагаючись здогадатися, вiд чого ця сiра туга, як у передчуттi чогось, що нiколи не вiдбудеться, а буде лежати перед немислимим зором сiрим ландшафтом, де немае горизонту. В тi години мало що змiнилося: вiд моiх вчинкiв думки лише затекли у безводну гавань i утворили лагуну, куди прибивалося чуже смiття, котре я викидав, але маю надiю, що туди не заходила Марго, навiть тiнь ii. Але вона буде приходити, стукатиме у дверi й дивитиметься своiми нерухомими зеленими очима на чужий дiм, з гладким дахом халабуду. І так рiк за роком, столiття за столiттям, доки цей крихкий прихисток людського безглуздя не розлетиться на дрiбненькi шматочки бiлими свiтлячками, важкими i бездомними крилами ночi, без кiнця i краю. Колись у дитинствi з приятелем ми забавлялися такими штуками: не пили по три днi води, залишаючи повний стакан стояти на нiч.