Вир

 – Так i знай: побачу ще раз iз Тимком – очi кислотою повипiкаю! Тебе своi хлопцi облапали, так ти до наших лiзеш?!

Сварку насилу розiгнала Охрiмова жiнка Федора, що на той час шукала теляти в берегах.

– І стида вам немае, i сорому! – батькувала вона, розмахуючи прутом. – Ану-те, розiйдiться, бо зараз на чиiйсь с… дубець поб’ю!

– А ти звiдки така вишморгнулася? – взялася в боки Орися i войовничо повела плечима. – Сама вже забула, як за свого здохлого Охрiма людям вiкна вибивала?

– Аби тобi язик поприщило за таку брехню!.

– А тебе що? Завидки беруть? – пiдступала ближче Орися, нарочито випинаючи крiзь кофточку твердi, як динi-дубiвки, груди.

– Замовчки, бо тут по тобi й вода одсвятиться!

– Завидки беруть! – вела свое Орися. – То на попелi посидь, охолонеш трiшки.

Так Орися пересварювалася, аж доки не заiхала далеко за лози, що вже не стало iй чути Федориного голосу.

Дома мати жахнулася, побачивши палаюче войовничою силою, подряпане, з гостро блискучими очима обличчя доньки.

– Вовки за тобою гналися, чи що? – допитувалася мати.

– Нi. Вовчицi, – криво усмiхнулася Орися. – Я тiкала вiд них лозами та й подряпалась.

Бiльше вона нi слова не сказала матерi, а наклавши на плече гору прання, пiшла розвiшувати його на тину та на ворячиннi.

XIV

Село аж ахнуло, коли дiзналося про те, що Павло Гречаний працюе на фермi. «Та в нього ж зроду коров’ячого хвоста на подвiр’i не було! – дивувалися люди. – Вiн не знае, як коровi й сiчки нарiзати та мiшанки замiшати! Кумедiя…»

Дивувався й Оксен постiйним вимогам Дороша вiдпустити Павла для роботи на фермi.

– Ну що ти в ньому побачив? – потискував плечима Оксен. – Його руки тiльки для лопати годяться, а не для роботи на фермi.

– Нi, ти менi вiдпусти його. Зроби люб’язнiсть, – наполягав Дорош.

– Ну, коли тобi так припекло, то бери. Тiльки попереджаю: запаришся з такими робiтничками. Павло день i нiч спатиме, Кузь язиком телiпатиме. Натурально.

– Нiчого. Це вже мiй клопiт. А до тебе прохання – купити iм халати i гумовi чоботи. Обносились зовсiм, одне рам’я висить. Ти наш каптенармус i для солдатiв обмундирування не жалiй.

– Гм. Це ти щось нове придумав. А де ж я для такоi розкошi грошей вiзьму? Із своеi кишенi викладу?

– Чого зi своеi? З артiльноi.

– У нас не шахта й не завод, щоб спецiвку купувати.

– Труси, труси гаманцем. Учора ти говорив, що за селянина душу вiддаси. А ми душi не просимо.