Вир

Якусь мить вiн мовчав, потiм розправив долонею вуса, i лице зробилося змовницьким:

– У Власiвцi лiс хороший, та тiльки як би нам не переплатити. Коли б своi грошi, то нiчого, а то ж людськi.

Оксен усмiхнувся i заспокоiв старого, що переплатити не повиннi, тому що по других мiсцях ще дорожче.

Григiр нiби заспокоiвся, але ще довго прикидае в умi, скiльки-то воно буде коштувати отой лiс на конюшню.

Скнарiсть Григора як завгоспа була всезвiсною не тiльки в Троянiвцi, а й по навколишнiх селах та хуторах; не раз траплялося так, що Григiр вичитував хуторянам, якi iхали через Троянiвку на базар до Зiнькова, за всякi дрiбницi: за дьоготь, що по-безгосподарському хлюпае з мазницi, за те, що коняка не так запряжена i вже, напевно, iй натерло холку хомутом i т.

 д. i т. п. А в артiлi вiн був ще вибагливiший, ще нещаднiший: скiпався до свинарiв, що не бережуть вiдер, корит, що на тому, мовляв, тижневi зроблено десять нових корит, а де вони тепер? Порозбиванi лежать, бо нiхто за ними не дивиться, нiкому вони не потрiбнi. До конюхiв вiн присiкувався, що в них «збруя горить, як у тих циган». Учора посадив двох лимарiв, так розказують, що ремiння вже к лихiй годинi перетлiло. Ще б пак! Як вони хомути порозкидають по степу, хай дощ на них пiрчить.

Особливо похмурий та незадоволений ходив Григiр у жнива. Бознаколи вiн тодi iв i коли спав. Кожного ранку, схиливши набiк заклопотану голову, являвся до Оксена i, вийнявши з кишенi жменю зерна, скаржився:

– Оце за комбайном назбирав. Де ж таке видано, щоб отак хлiб марнувати? Нi, ти звiльни мене вiд завгоспа, бо не видержу я: печiнка розiрветься, на отаке дивлячись.

Або приходив i заявляв:

– Кавунiв молотникам не даватиму.

– Чому? – дивувався Оксен.

– А того, що вiд самiсiнького табору i до Троянiвки – скрiзь по степу жеврiе.

– Що жеврiе? – нiяк не мiг второпати Оксен.

– Скибки жеврiють. Якби ж вигризали так як слiд, то не жеврiло б, а то раз-два вкусить – кидае на дорогу. Денис Кошара – то не хлопець, а якась, прости Господи, прiрва: вiд Крикливоi балки i до Вишневого – все його скибки валяються.

– А звiдки ти знаеш, що то його, а не чиiсь iншi?

– У нього зуби рiдкi, як на пилцi, – прооре ними, вiдразу видно, чия робота.

– Ет, дурницi, – вiдмахувався Оксен. – На скибках грошей не зекономиш.

– Я не за скибки, а за людську працю печуся. Кавун – то наш пiт i наша праця, а вiн вибере, сучий син, якнайбiльшого, хряп об колiно, середину виiсть, а решту в бур’ян.