Вир

Хоч би товаришу вiддав, як сам не подужае.

У контору Григiр нiколи не приходив iз пустими кишенями; в них завжди щось бряжчало i подзенькувало: або гайки, знайденi десь на подвiр’i, або гвiздки, або якiсь iржавi старi ключi.

Сказавши тепер Оксеновi, що пiдводи вже стоять готовi до виiзду, Григiр вийняв з кишенi якесь мотуззя i, доки Оксен закривав шафу та вкладав папери, заходився в’язати його.

– Хiба немае нових вiрьовок, що ти дрантя докупи в’яжеш?

– Авжеж, що нема.

– Та слiпий Вихтiр сукав цiлу зиму! Порвали, чи що?

– Не порвали, а на лiто держу.

Прийде косовиця – рубля притягнути нiчим буде.

Вийшли з контори. Надворi повно сонця i голубого неба. Над пiдметами кружляе гайвороння, очманiлi вiд тепла горобцi лiзуть прямо пiд ноги, так i хочеться накрити якого-небудь картузом. Бiля колодязя – велика калюжа. Дурнi телята нахиляють голови i нюхають, чим пахне, потiм, задравши хвости, мчать наослiп, розкидаючи ратичками теплу грязючку.

IV

Тимко пiд’iхав до артiльного двору, коли вже зовсiм звечорiло i чередник гнав з поля овець.

Мекаючи на всi лади, вони запрудили ворота, i Тимко притисся з конем до паркана, перечiкуючи, доки схлине овеча рiка. За плечима в хлопця висiла торба з лемешами, якi вiн привiз до кузнi. Коли вовниста хвиля нарештi покотилася двором, Тимко поiхав до кузнi. Назустрiч йому вiд колодязя з двома вiдрами в руках iшла огрядна присадкувата дiвчина з випнутими вперед, не по росту великими грудьми, якi, здавалося, iй так же важко нести, як i вiдра з водою. Побачивши Тимка, вона здивовано зупинилася i зареготалася.

– Оце так козак! – вигукнула вона, насмiшкувато оглядаючи мотузяну збрую, що прикрашала коня. Тимко ворухнув босими ногами, що були запетльованi в посторонки, проiхав, не вiдповiдаючи на ii регiт.

У кузнi Василь Кир, чорний таранкуватий чоловiк рокiв сорока, бив молотком розпечену залiзяку так, що вiд неi розпирскувалися iскри, як золотий дощ. Тимко виклав перед ним лемешi, присiв на пустий ящик.

Призвичаiвшись до напiвтемряви, що затопляла кузню, Тимко розгледiв ще одну людину, що сидiла в куточку, примостившись на купi залiзяччя.

Тимко вiдвернувся, аж шия хруснула: то був його ворог по парубоцтву Сергiй Золотаренко. Тепер iхнi стежечки сходилися бiля Орисиного двору, i хлопцi не здоровкалися i не говорили один з одним. Але сьогоднi в Тимка був такий настрiй, що йому хотiлося придиратися за дрiбницi, i вiн вирiшив зачепити Сергiя, щоб зiгнати на ньому свое зло.