Вир

Коли ж трапиться добрий чоловiк, то можна буде розпитати в нього, як вберегтися вiд вуркаганiв, бо Улас чув, що вони великi майстри вирiзувати грошi разом iз кишенею, i тому ще вдома заховав грошi так, що, як йому здавалося, нiхто з стороннiх зроду-вiку не мiг би здогадатися, куди вiн iх дiв. Сто карбованцiв зашила йому мати в пiдкладку пiджака, причому зашила сировою ниткою, так що, як сказав дiд Терешко: «Не должно б, а там хто його знае», та сто карбованцiв вiн поклав у бокову кишеню пiджака i пристебнув iх шпилькою.

Вуркагани уявлялися Уласовi молодими хлопцями в рябих кепках i з золотими зубами.

Друге, що лякало його i непокоiло, – це вступнi екзамени. Хоч вiн всеньке лiто сидiв над книжками, писав диктанти, розв’язував задачi, читав лiтературу, конспектував, робив виписки, складав хронологiчнi таблицi по iсторii, студiював артиклi, креслив схеми розщеплення органiчних речовин, – вiн все ж таки ловив себе на тому, що такий-от роздiл знае гiрше, нiж iнший. Вiн насiдав на той роздiл, вчив його до туману в головi i тiлькино покiнчував iз ним, як натрапляв на просте слово «галогени», i це слово кидало його в жар, бо вiн не знав, що воно означае.

Улас гарячково рився в пiдручнику, шукаючи тi мiсця, де описуеться значення цього термiна, i раптом сам пригадував, що це таке. Не розумiючи того, що це втома i що ця втома ослабила пам’ять, вiн нарiкав на себе, обзивав себе тупицею, нездарою, приходив до такого висновку, що з такими знаннями, як у нього, нiчого й потикатися в унiверситет. Тодi вiн закидав книжки, брав у руки вила i обiцяв сам собi, що краще буде крутити бикам хвости, чим поiде на велелюдне позорисько, тобто поступати в унiверситет.

Але проходила година, двi, i вiн знову сiдав за книжки, бо молодий гарячий мозок прагнув знань, i це прагнення стало його другою натурою, проти якоi вiн уже нiчого не мiг зробити. Часто вiн вiдкладав книжку i мрiяв про те, як вiн буде складати екзамени, як увiйде в залу, де сидять ученi мужi, скине картуза з голови i почне викладати все, що вiн знае, як вони слухатимуть його, обов’язку ради, i коли вiн уявляв це, його охоплював панiчний страх, що згодом перейшов у тупий бiль, який мучив його тiло й дух, i Улас, щоб припинити своi страждання, зусиллям волi проганяв цей страх.

«Що ж, – мiркував вiн, – не здам, то приiду додому. За це мене нiхто не повiсить».

Надвечiр приiхали в Охтирку. Терешко розпрiг у невеличкому скверику коня, щоб пiдгодувати його з дороги, а Улас пiшов на станцiю купувати квиток.