Віта Ностра

Саша цей текст учила, вивчала на курсах, i перекладенi слова такоi, здалось би, жвавоi пiснi нiколи не викликали в неi особливого ентузiазму: «Пiсля приемноi юностi, пiсля тяжкоi старостi нас забере земля…» Гарний початок!

– Vita nostra brevis est,

Brevi fnietur;

Venit mors velo citer,

Rarit nos atrociter,

Nemini parcetur!

Цей куплет вона не любила особливо: у ньому всiм обiцялася швидка смерть, яка не щадить нiкого. Vita nostra… «Життя ми проживаемо коротке, примарнi межi…» Можливо, середньовiчним студентам було до лампи, похмуро думала Саша.

Може, якби я зараз слухала «Гаудеамус» удома, в нашому унiверi, то менi теж би було до лампи, i я б нi про що таке не думала. Але я в Торпi.

– Vivat Academia,

Vivant professores!

Vivat membrum quodlibet,

Vivat membra quaelibet

Semper sint in fore!

Пiсня вiдзвучала. Студенти сiли, наче пiсля хвилини мовчання. Кравець зупинився на самому краю сцени, нависаючи над першими рядами, вдивляючись в обличчя. Саша пiймала на собi його погляд – i знiтилась.

– А зараз ми разом подивимося короткий фiльм – презентацiю нашого iнституту. Прошу всiх бути дуже уважними, не розмовляти й не заважати сусiдам. Давайте ролик.

Свiтло погасло. Темнi штори на вiкнах сiпнулися й зiйшлися щiльнiше. На екранi в глибинi сцени виник свiтлий прямокутник, i Саша згадала кiножурнали з раннього дитинства: у чорно-бiлому зображеннi, що з’явилося на екранi, було щось глибоко архаiчне.

– Ласкаво просимо до прадавнього мiста Торпа, – сказав глибокий дикторський голос.

 – Вас вiтае Інститут спецiальних технологiй!

З темряви виплив i яскраво спалахнув логотип – округлий знак, точно такий самий, як на аверсi золотоi монети. Саша заклякла.

За минулу нiч вона встигла передумати про все. То шепотiла, заплющивши очi: «Хочу, щоб це був сон!» То лежала, втупившись у стелю. То цiлком серйозно вiрила, що потрапила в секретну лабораторiю, де на молодих хлопцях i дiвчатах ставлять експерименти i вони перетворюються на калiк. То раптом заспокоювалася, починала бачити у своему становищi переваги: а ну ж ii навчать чогось дивовижного, а ну ж Фарит Кострицький – iнопланетянин, i iй пощастить побачити iншi планети…

Уночi гуртожиток не спав: десь шумiли, спiвали пiд гiтару, десь гримiв магнiтофон.

Раз ураз хтось iз тупотом пробiгав по коридору – туди, назад. Хтось когось гукав з вiкна. Хтось безупинно смiявся. Очманiвши з безсоння, Саша нарештi провалилася в безпам’ятство, i снилося iй якесь марення.