Віта Ностра

Друга пара у вас – спецiальнiсть, потiм ми з вами зустрiнемося знову й поговоримо докладнiше. У групи «А» спецiальнiсть на першiй парi, аудиторiя номер один. Зараз органiзовано вирушаемо на лекцiю. Залишилося чотири хвилини, запiзнення в нас не вiтаються.

Кравець зiйшов по скрипучих схiдцях i покинув зал через бiчнi дверi. Лiза вiдiйшла вглиб сцени й ще раз обсмикнула мiнi-спiдницю. Сашу вразило, якi в неi довгi ноги.

– Сашо!

Саша озирнулася. Оксана, у тiй самiй трикотажнiй кофтi, махала iй рукою з середнiх рядiв.

– У рiзних групах будемо. Жаль, правда?

– Зараз на фiзкультуру… – пробурмотiв хтось.

– У мене й кросiвок немае… Тiльки капцi…

Група «Б» потихеньку витягалася iз залу. Саша обернулася до Костi.

– Хто така ця Лiлiя Попова? – запитала пошепки.

Костя хитнув головою:

– Гадки не маю.

– Як? – здивувалася Саша. – Ти ж… Як ти взагалi сюди потрапив, ти ж казав, що тебе батько…

– Батько, – Костя кивнув. – Фарит Кострицький – мiй батько. А що?

* * *

Аудиторiя номер один була на першому поверсi i вхiд у неi був з холу з кiнною статуею.

Знадвору било сонце, скляний купол сяяв, мов лiнза прожектора. Свiтло обмивало боки коня й вершника, скочувалося, нiби вода з тюленя. На пiдлозi лежали чiткi тiнi величезних нiг у стременах.

– Чого ти не казав, що вiн твiй батько?

– Хiба я знав, що ти його теж знаеш? Я думав…

– Якщо вiн… якщо ти його син, то як же… як вiн мiг запхнути тебе в цю дiру?!

– Хiба я знаю? Я його не бачив багато рокiв… Вони з матiр’ю розлучилися, коли… ну, не мае значення… Вiн з’явився й поставив умову, ну i…

– А вiн точно твiй батько?

– Очевидно, так, якщо мене звати Кострицький Костянтин Фаритович!

– Чорт, – сказала вражена Саша.

Група «А» струмочком влилася в невелику аудиторiю, схожу на шкiльний клас. Коричнева дошка з ганчiркою та крейдою на поличцi посилювала подiбнiсть. Ледве встигли розсiстися, прилаштувати на пiдлозi сумки, як у коридорi деренчливо продзвенiв дзвiнок, i одночасно – секунда в секунду – зайшов Кравець: довгий свiтлий «хвiст» на спинi, окуляри на кiнчику носа, пильний погляд поверх вузьких скелець.

Вiдсунув стiльця перед масивним викладацьким столом. Сiв. Сплiв пальцi.

– Ну що ж… ще раз вас вiтаю, студенти.

Мертва тиша була йому за вiдповiдь, тiльки билася об шибку очманiла муха. Кравець розгорнув тонкий паперовий журнал, пробiг очима список:

– Гольдман Юлiя.

– Є, – почулося з задньоi парти.

– Бочкова Ганна.