Віта Ностра

Унизу, пiд рискою, намалював такого самого, але пунктиром.

– Що це?

– Метелик.

– Махаон.

– Капусниця!

– Проекцiя, – сказала Саша пiсля коротенькоi паузи.

Кравець глянув на неi з цiкавiстю.

– Так. Що таке проекцiя, Самовiй?

– Зображення… чого-небудь на площинi. Вiдбиття. Тiнь.

– Вийдiть сюди.

Саша нiяково вибралася з-за стола. Кравець, безцеремонно взявши ii за плечi, повернув лицем до групи; Саша встигла побачити здивований погляд Юлi Гольдман, ледь презирливий – Лiзин, зацiкавлений – Андрiя Короткова; у наступну секунду iй на очi опустилася чорна хустка, i стало темно.

Хтось нервово хихикнув.

– Що ви бачите, Самовiй?

– Нiчого.

– Зовсiм нiчого?

Саша помовчала, боячись помилитися.

– Нiчого. Темрява.

– Тобто ви слiпа?

– Нi, – ображено сказала Саша. – Просто якщо людинi зав’язати очi, вона не бачитиме.

У кiмнатi чувся тепер уже вiдвертий смiх.

– Увага, аудиторiя! – сухо сказав Кравець. – Насправдi кожен з вас зараз перебувае на мiсцi Самовiй.

Смiшки стихли.

– Свiту, яким ви його бачите, не iснуе. Яким ви його уявляете – не iснуе й близько. Деякi речi здаються вам очевидними, а iх просто нема.

– Вас теж нема? – вирвалося в Сашi. – Вас не iснуе?

Кравець зняв з неi хустку. Пiд його поглядом вона розгублено заклiпала.

– Я iсную, – сказав вiн серйозно. – Але я – зовсiм не те, що ви думаете.

І, залишивши Сашу в станi остовпiння, згорнув хустку грудочкою, недбало кинув на край стола.

– Сiдайте, Самовiй. Продовжуемо…

Саша пiдняла руку. Рука здригнулась, але Саша вперто продовжувала ii тримати; Кравець утомлено прикрив очi:

– Що ще?

– Я хотiла запитати. Чого ви нас будете вчити? Якоi спецiальностi? І ким ми будемо, коли закiнчимо iнститут?

По аудиторii пронiсся схвальний шепiт.

– Я збираюся дати вам уявлення про будову свiту, – з пiдкресленою лагiднiстю в голосi пояснив Кравець. – І, що найважливiше, про ваше – кожного з вас – мiсце в цьому свiтi.

Пiдняла руку дiвчинка з кiсками – Женя Сокирко:

– Скажiть, будь ласка…

– Так? – у голосi Кравця промайнуло роздратування. Женя здригнулась, але змусила себе продовжувати:

– Якщо я не хочу далi вчитися… Хочу забрати документи. Можна це зробити прямо сьогоднi?

В аудиторii знову стало тихо. Костя промовисто глянув на Сашу. У Лiзи Павленко загорiлись очi.