Доктор Серафікус. Поза межами болю

Йдучи до вiкна й одчиняючи вiкно, Тася встигла подивитись на малюнок, що висiв на стiнцi, поглянути на полицi з книжками.

Речi е доконечна приналежнiсть життя. Жити – це вважати на речi i зживатися з речами. Людина повинна опанувати речi, перемогти косну нерухомiсть речей, втiлити в речi частину свого життя.

Кiнець кiнцем це дрiбницi: поставити на пiанiно квiти, придбати каламар, переставити меблi, подбати, щоб вимили вiкна, повiсити ламбрекени, витерти порох з книжок, стiльцiв, пiанiно, прибрати зi столика в кутку кiмнати синього Греца, брудний посуд, пляшку з гасом, шматки хлiба, невитертий почорнiлий нiж, масло в пергаментi, чайник, цукор у паперi, пообмiтати павутиння з нiжок фотеля, викинути розбитий i притрушений курявою абажур.

Це все дрiбницi, але цi дрiбницi роблять кiмнату й життя невлаштованим, безладним i чужим.

Кiмната Комахи справляла враження нежилоi, а речi й меблi – стороннiх i випадкових, нiби випадкова людина оселилася в порожнiй засмiченiй кiмнатi, номерi третьосортного готелю.

Речi з тандити, кiмната тандитника.[35 - «Речi з тандити, кiмната тандитника». – Речi з товкучки, дрантя; кiмната торговця лахмiттям.]

– Навiщо у вас так розкиданi книжки? Чому ви iх не приберете? Чому у вас нема квiтiв? У вас багато меблiв, а кiмната здаеться якоюсь порожньою.

Комаха стояв коло дверей, похмуро i з подивом стежачи за дiвчиною, що рухалась по кiмнатi. Йому не до вподоби було й те, що його турбували, i те, що вона розглядае картини, бере книжки i не кладе iх на мiсце, i взагалi те, що ця абсолютно йому непотрiбна особа прийшла до нього.

Тримаючи лiвою рукою незастебнутий комiр сорочки, вiн присунув дiвчинi стiльця.

– Прошу, сiдайте!

Це не була з його боку будь-яка чемнiсть. Вiн, певне, зовсiм забув би запросити сiсти. Просто вiн хотiв, щоб вона сiла i бiльше не рухалась. Безглузда метушня дратувала його. Вiн не виносив метушливих осiб.

Не дочекавшись вiдповiдi, Таiсiя Павлiвна взяла якусь iз книжок:

– Ви все чужомовнi книжки читаете? Ви, справдi, професор?

Комаха повторив:

– Прошу, сiдайте!

Та вона ще не вiдразу сiла.

Вона ще торкнулась клавiшiв пiанiно i прислухалась до рiзноголосих звукiв.

– Я iнодi чую, як ви граете. Скiльки у вас нот! Майже стiльки, скiльки й книжок. Ви, може, не професор, а музика?

Тасинi слова сприйняв Комаха як докiр. Комасi здалось, що дiвчина нарiкае на його музичнi вправи.