Загадкова історія Бенджаміна Баттона

– Доброго ранку, – сказав ввiчливо мiстер Харт. – Ви, мабуть, прийшли запитати про вашого сина?

– До вашого вiдома, мое прiзвище – Баттон, – почав було говорити Бенджамiн, та той одразу ж перебив його.

– Я надзвичайно радий нашiй зустрiчi, мiстере Баттон. Я чекаю на вашого сина в будь-який час.

– Це ж я! – випалив з лютi Бенджамiн. – Я – першокурсник.

– Що?

– Я – першокурсник.

– Ви, мабуть, жартуете.

– Не зовсiм.

Мiстер Харт спохмурнiв й глянув на картку перед ним.

– Тут вказано, що вам вiсiмнадцять.

– Так i е, – запевнив Бенджамiн, ледь заливаючись рум’янцем.

Мiстер дивився на нього байдужими очима.

– Невже ви очiкуете, що я вам повiрю?

Бенджамiн теж байдуже всмiхнувся.

– Менi вiсiмнадцять, – повторив вiн.

Мiстер Харт суворо вказав на дверi:

– Забирайтеся, – сказав. – Забирайтеся з коледжу та покиньте мiсто, ви – небезпечний безумець.

– Менi вiсiмнадцять.

Мiстер Харт вiдчинив дверi.

– Та невже! – вiн прокричав. – Чоловiк у такому вiцi намагаеться вступити сюди як першокурсник.

Бенджамiн Баттон покинув кiмнату з гiднiстю, а з пiвдюжини старшокурсникiв, що очiкували в залi, переслiдували його зацiкавленим поглядом. Трохи вiдiйшовши, вiн повернувся й глянув на ошалiлого клерка, котрий продовжував стояти бiля дверей, та повторив суворим тоном:

– Менi завжди вiсiмнадцять.

Зграйка старшокурсникiв заливалася смiхом, коли Бенджамiн покидав канцелярiю.

Та доля не хотiла вiдпускати його так легко. Меланхолiйно направляючись до залiзничного вокзалу, вiн зрозумiв, що його переслiдуе група, потiм – рiй, зрештою – величезна маса старшокурсникiв. Навколо лунали плiтки, що безумець склав та пройшов вступнi випробування до Єлю й спробував видати себе за вiсiмнадцятирiчного юнака. Коледж тонув у гарячковiй пропасницi. Студенти вибiгали на вулицю, забуваючи своi капелюхи, футбольна команда покинула гру й приедналася до юрби, жiнки-професори, зi бриликами, що з’iхали на одне вухо, та турнюрами, що змiстилися на iнший бiк, гучними криками переслiдували процесiю, а навколо послiдовно чулися насмiшки, що потрапляли в найчутливiше мiсце Бенджамiна Баттона.

– Вiн, мабуть, заблуканий еврей!

– Вiн мае готуватися до урокiв, у його то вiцi!

– Ви тiльки-но гляньте на молодого й обдарованого!

– Вiн думав, що це будинок людей похилого вiку.

– Їдь до Гарварду!

Бенджамiн пришвидшився й незабаром почав бiгти.