Загадкова історія Бенджаміна Баттона

Замiсть того, аби вiдчути захоплення, стан його погiршився – вiн невiдворотно молодшав. Спочатку ще жеврiла надiя, що коли фiзичний вiк дорiвнюватиме вiку психологiчному, то цей гротескний феномен, заплямувавши його народження, припинить свою дiю. Вiн здригнувся. Майбутне здавалося йому жахливим, страшним.

Коли вiн спустився вниз, Хiльдегарда чекала на нього. Вона здавалася занепокоеною, i вiн подумав, чи, бува, вона не встигла щось запiдозрити. Намагаючись пом’якшити напругу мiж ними пiд час обiду, вiн торкнувся теми, котра його хвилювала, i розпочав бесiду доволi делiкатним тоном, як тодi йому здавалося.

– Що ж, – мовив спокiйно, – усi кажуть, що я виглядаю молодшим, анiж будь-коли.

Хiльдегарда зневажливо глянула на нього. Вона фирк- нула.

– Думаеш, тобi е чим вихвалятися?

– Я не вихваляюся, – запевнив ii, вiдчуваючи певну незручнiсть.

Вона знову фиркнула.

– От i чудово, – сказала вона, а через секунду – гадаю, ти знайдеш достатньо сили, аби зупинити це.

– І як менi цьому зарадити? – запитав вiн вимогливо.

– Я не збираюся сперечатися з тобою, – вона заявила. – Проте для певних речей е шлях правильний та оманливий. Якщо ти вирiшив, що ти не такий, як iншi, я не зможу тебе зупинити, та я дiйсно гадаю, що це не зовсiм тактовно з твого боку.

– Але ж, Хiльдегардо, я нiчого не вдiю.

– Вдiеш. Ти просто впертий. Думаеш про свою особливiсть, про те, що завжди таким був та що завжди будеш. Але ж уяви, якби кожен дивився на речi так, як ти, – яким був би свiт?

На це безглузде й неспростоване питання Бенджамiн не знайшов вiдповiдi, i з цього часу безодня мiж ними почала глибшати.

А тут ще з пришестям новоi доби вiн зрозумiв, що потяг до невгамованоi пристрастi зростав. Жоднi зустрiчi в Балтиморi не проходили без нього, вiн танцював iз чарiвними, молодими, проте замiжнiми жiнками, дискутував iз красунями, котрi тiльки-но починали вiдвiдувати такi вечори, вiдчуваючи шарм iхнього оточення, допоки його жiнка, як вдова, сидiла серед старих дiв.

– Дивiться! – казали люди. – Яка ганьба! Молодий юнак такого вiку прив’язаний до сорокап’ятирiчноi жiнки. Вiн, певно, молодший вiд неi на двадцять п’ять рокiв.

Вони забули, – люди неминуче забувають, – що в 1880 роцi iхнi матерi та татусi говорили те саме про цей нерiвноцiнний шлюб.