Загадкова історія Бенджаміна Баттона

Про нього заговорили як про вундеркiнда, – старшокурсник, якому не бiльше шiстнадцяти рокiв, – вiн червонiв вiд земних iнтересiв своiх одногрупникiв. Його навчання здавалося йому важким, вiн вiдчував, що воно надто ускладнене. Вiн чув, як однокурсники говорили про пiдготовчу школу святого Мiдаса, котра готуе до унiверситету, тому Бенджамiн вирiшив, що пiсля випуску вступить до цього коледжу, де серед хлопцiв свого вiку буде почуватися бiльш впевнено.

Пiсля випуску в 1914 вiн повернувся до Балтимора з Гарвардським дипломом у кишенi.

Хiльдегарда переiхала в Італiю, тож Бенджамiн жив з iхнiм сином, Роско. І хоча останнiй зустрiв батька дуже шанобливо, а, проте, у серцi його поселилися байдужiсть, навiть упереджене вiдчуття того, що Бенджамiн, тиняючись його будинком у незрiлiй замрiяностi, тiльки заважае йому. Зараз Роско був одружений та займав вигiдне становище в спiльнотi Балтимора, тож жоден скандал, що корiннями сягав його родини, нiяким чином не мав права зруйнувати його репутацiю.

Бенджамiн, втративши популярнiсть серед молодих красунь та однокурсникiв, вiдчував себе самотнiм, не рахуючи того, що iнколи вiн перебував у компанii кiлькох п’ятнадцятирiчних хлопцiв, що жили по сусiдству.

Думка про вступ до школи святого Мiдаса знову повернулася до нього.

– Скажи ж, – сказав вiн Роско одного дня, – я ж не раз нагадував тобi про те, що хочу пiти до пiдготовчоi школи.

– Гаразд, тодi iди, – коротко вiдповiв Роско.

Ця справа була йому неприемною, тож вiн хотiв би уникнути суперечок.

– Я не можу поiхати сам, – сказав Бенджамiн безпомiчно.

Ти повинен мене привозити туди й забирати додому.

– У мене немае на це часу, – рiзко вигукнув Роско, очi якого звузилися й неприязно дивилися на батька. – Ба бiльше, – додав, – тобi краще закинути цю думку. Краще зупинитися вчасно. Краще, краще… – вiн затнувся, обличчя його почервонiло, поки вiн вимовляв цi слова, – тобi краще повернутися й почати все спочатку. Пiти iншим шляхом. Це перейшло всi межi, аби бути жартом. Бiльше не смiшно. Ти краще поводся пристойно!

Бенджамiн дивився на нього, й очi його були наповненi слiзьми.

– І, ще одна рiч, – продовжував Роско, – коли до нас приходять гостi, ти повинен називати мене дядьком, – не Роско, а «Дядько», зрозумiв? Це виглядае непристойно, коли п’ятнадцятирiчний хлопець звертаеться до мене як до однолiтка. Можливо, тобi краще завжди кликати мене «Дядьком», аби ти звик до цього.

І, кинувши рiзкий погляд на свого батька, Роско вiдвернувся…

10.