Загадкова історія Бенджаміна Баттона

– Я прочитав у «Свiтовому альманасi», – почав вiн, – що в Америцi е один чоловiк, рiвень доходу за рiк якого перевищуе п’ять мiльйонiв, та чотири, що за рiк мають бiльше, анiж три, та…

– Це майже дещиця, – губи Персi напiвскривилися у зневазi. – Дешевi капiталiсти, дрiбна фiнансова сушка, жалюгiднi купцi та кредитори. Мiй батько змiг би купити iх за пiвцiни, i нiхто б цього й не помiтив.

– Та як йому вдаеться…

– Не рееструвати свiй податок на прибуток? Та легко. Вiн його просто не сплачуе. Зрештою, можливо, якийсь мiзерний вiдсоток, що зовсiм не вiдповiдае його щорiчному доходу.

– Вiн дiйсно багата людина, – легко сказав Джон. – Я радий. Люблю заможних людей. Чим багатший, тим i кращий, – вираз пристрасноi щиростi з’явився на його похмурому обличчi. – Минулого Великодня я гостював у Шнлiцер-Мерфi. У Вiван Шнлiцер-Мерфi е рубiни, завбiльшки з куряче яйце, та сапфiри, схожi на кулi з внутрiшнiми вогнями…

– Я люблю коштовностi, – жваво погодився Персi. – Звiсно, я не хотiв, аби в школi про це знали, проте в мене е власна колекцiя, котру я збирав замiсть марок.

– І дiаманти, – енергiйно продовжував Джон. – У Шнлiцер-Мерфi е такi великi дiаманти, як волоськi горiхи.

– Це – дрiб’язок, – Персi нахилився вперед й знизив голос до шепоту. – Абсолютно нiщо. Мiй батько володiе дiамантом бiльшим, анiж готель Рiц.

2.

Сонце Монтани лежало помiж двох гiр, як гiгантський набряк, темнi артерii якого отруювали небо. На неосяжнiй пiднебеснiй вiдстанi причаiлося мiстечко Фiш – маленьке, понуре та давним-давно забуте.

Люди казали, що в цьому мiстечку жило дванадцятеро темних й загадкових душ, яких породила на свiт якась таемна всюдисуща сила. Вони вже давно стали окремою расою, цi дванадцятеро в мiстечку Фiш, i, як деякi види, що були зачатi несвiдомою природою, були нею ж i вкинутi у свiт для боротьби та вимирання.

З-пiд фiолетового набряку, там, на горизонтi, ланцюгом пiдкрадалися дванадцятеро рухливих вогнiв, що позбавили землю пустки, i дванадцятеро душ Фiша зiбралися в нiшi залiзничноi станцii, як марево, аби глянути на семигодинний трансконтинентальний експрес iз Чикаго.

Приблизно шiсть разiв на рiк трансконтинентальний експрес, нiби за невiдомим наказом, зупинявся бiля мiстечка Фiш, i тодi з потяга вилiзав силует чи два, вмiщався на вiзок, що з’являвся з сутiнок й вiд’iжджав у бiк жилавого заходу. Спостереження за цим безглуздим й абсурдним явищем для духiв Фiша перетворилося на ритуальну дiю.