Захар Беркут

Крик, ревiт, замiшання, тут i там судорожнi рухи, тут i там коротка боротьба, прокляття, стогнання, – i, мов тяжка лавина, валиться ворог долi драбиною додолу, обалюючи за собою слiдуючi ряди, – на ту купу живих i мертвих, без ладу змiшаних, кривавих, трепечучих i ревучих тiл людських валяться згори величезнi брили камiння, – i понад усiм тим пеклом, напiвзакритим заслоною ночi, вириваеться вгору радiсний оклик тухольцiв, жалiбне виття монголiв i грiмкi страшнi прокляття Бурунди-бегадира» [т. 16, с. 108].

Як i в багатьох iнших творах Франка, важливу сюжетну роль у повiстi «Захар Беркут» вiдiграе сновидiння. Захаровi сниться, що на щорiчному святi «Сторожа» вiн гаряче молиться до нього, а якiсь «таемничi, тривожнi, болючi чуття» вриваються йому в душу. Вiн падае ниць перед Сторожем, i «темно робиться кругом, чорнi хмари покривають небо, громи починають бити, блискавицi палахкотять i облiтають увесь небозвiд ослiпляючим огнем, земля здригаеться, – i разом, звiльна перехиляючись, святий камiнь рушаеться з мiсця i з страшенним лускотом валиться на нього» [т.

16, с. 99]. Роздумуючи над ним, Беркут не мае сумнiву в його зловiсностi i спершу пов’язуе сновидiння з загибеллю сина Максима (звiстка про його смерть згодом виявилася неправдивою). «От i сповнився мiй сон! – прошептав вiн. – В оборонi свого села поляг мiй Максим. Так воно й треба. Раз умирати кождому, але славно вмирати – се не кождому лучаеться» [т. 16, с. 99—100]. Проте падiння Сторожа у соннiй вiзii мотивувало доленосне рiшення Беркута скинути велетенський камiнь зi свого мiсця, перегородити ним рiку й створити штучну повiнь на загибель ворогам.

Повiсть «Захар Беркут» засвiдчуе зворот Франка до романтичних засад творчостi. Натурi письменника завжди були притаманнi «романтичнi скоки», постiйний потяг до зображення iдеального, своерiдна туга за iдеалом, що йшли в парi з настановами на аналiз, студiювання емпiричних фактiв. Створення моделi iдеального суспiльства на грунтi iсторичного минулого рiдного народу передбачало виведення непересiчних художнiх типiв: мудрого Захара, старого характерника, який володiе не лише позитивними, а й надприродними знаннями й здiбностями; мужнього й рiшучого Максима, вправного воiна й стратега, котрий заслуговуе на повагу навiть серед ворогiв; вiрноi коханому й народовi Мирослави, «неабиякоi амазонки» (Омелян Огоновський).

Романтична поетика повiстi виявляеться i в сюжетних ходах та деталях.