Захар Беркут

Не так тут колись було! Хоч менше народу, та зате що за народ! Що за життя кипiло в тих горах, серед тих непрохiдних борiв у стiп могутнього Зелеменя[19 - Зелемень (Зелемiнь) – гора в Карпатах (1178 м), неподалiк вiд Тухлi. (Прим. М. Легкого)]! Лиха доля довгi вiки знущалася над тим народом. Тяжкi удари пiдкопали його добробут, нужда зломила його свобiдну, здорову вдачу, i нинi тiльки неяснi, давнi спомини нагадують правнукам щасливiше життя предкiв. І коли часом стара бабуся, сидячи в запiчку та прядучи грубу вовну, почне розповiдати дрiбним унукам про давню давнину, про напади монголiв-песиголовцiв i про тухольського ватажка Беркута, – дiти слухають тривожно, в iх сивих оченятах блискотять сльози.

А коли скiнчиться дивовижна повiсть, то малi й старi, зiтхаючи, шепчуть: «Ах, яка ж то красна байка!»

– Так, так, – говорить бабуся, похитуючи головою, – так, так, дiтоньки! Для нас то байка, а колись то правда була!

– А не знати, чи вернуться ще коли такi часи, – закидае дехто старший.

– Говорять старi люди, що ще колись вернуться, але, мабуть, аж перед кiнцем свiту.

Сумно i непривiтно тепер в вашiй Тухольщинi! Казкою видаеться повiсть про давнi часи i давнiх людей. Вiрити не хотять нинiшнi люди, що виросли в нуждi й притиску, в тисячолiтнiх путах i залежностях. Але нехай собi! Думка поета летить у тi давнi часи, оживляе давнiх людей, а в кого серце чисте i щиро-людське чуття, той i в них побачить своiх братiв, живих людей, а в життю iх, хоч i як неподiбнiм до нашого, догляне не одно таке, що може бути пожадане i для наших «культурних» часiв.

Було се 1241 року. Весна стояла в тухольських горах.

Одноi прегарноi днини лунали лiсистi пригiрки Зелеменя голосами стрiлецьких рогiв i криками численних стрiльцiв.

Се новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великi лови на грубу звiрину. Вiн святкував почин свого нового життя, – бо недавно князь Данило[20 - Князь Данило – Данило Романович Галицький (бл. 1201–1264), князь Галицько-Волинськоi землi, король з 1253 р.

(Прим. М. Легкого)] дарував йому в Тухольщинi величезнi полонини i цiле одно пригiр’я Зелеменя; недавно вiн появився в тих горах i побудував собi гарну хату, i оце першу учту справляе, знайомиться з довколичними боярами. По учтi рушили на лови в тухольськi лiси.

Лови на грубого звiра – то не забавка, то боротьба тяжка, не раз кровава, не раз на життя i смерть. Тури, медведi, дики[21 - Дик – дикий кабан (Прим. М.