Захар Беркут

Перед кождим дворищем вони зупинялися i викликали голосно хазяiв по iм’ю, а коли той або хто-будь iз жильцiв дворища явився, вони говорили:

– Завтра на копу! – i йшли дальше.

– Се що за дивоглядiя? – спитав Тугар Вовк, коли старцi почали наближатися до них.

– Хiба ж ти не видав ще такого? – спитав його здивований Максим.

– Не видав. У нас коло Галича нема такого звичаю.

– На копу скликають, на раду громадську, – сказав Максим.

– Я гадав, що попи з корогвою, – почав насмiхатися Тугар. – У нас коли скликають на копу, то скликають потиху, передаючи з хати до хати копне знамено.

– У нас копне знамено обноситься по селу отсими закличниками; вони повиннi кождого громадянина по iм’ю закликати на копу. І тебе закличуть, боярине.

– Нехай собi кличуть, я не прийду! Нiчого мене не обходить ваша копа. Я тут iз княжоi волi i можу сам збирати копу, коли буду вважати се потрiбним.

– Ти сам… збирати копу? – спитав зачудований Максим. – Без наших закличникiв? Без нашого знамена?

– У мене своi закличники i свое знамено.

– Але ж на твою копу нiхто з наших громадян не пiде. А наша копа як осудить, так у нашiй громадi й буде.

– Побачимо! – сказав гнiвно й уперто Тугар Вовк. В ту саму пору наблизилися нашi пiшоходи до закличникiв. Побачивши боярина, закличники поставили знамено, а один iз них вiдiзвався:

– Боярине Тугаре Вовче!

– Ось я, – вiдповiв боярин понуро.

– Завтра на копу!

– Чого?

Але закличники на се не вiдповiли нiчого i пiшли дальше.

– Не iх дiло, боярине, говорити чого, – пояснив Максим, стараючись якомога втихомирити нехiть боярина до тухольськоi громадськоi ради. По довшiй мовчанцi, пiд час котроi вони все йшли селом, Максим знов зачав говорити:

– Боярине, позволь менi, недосвiдному, молодому, сказати тобi слово.

– Говори! – сказав боярин.

– Прийди завтра на копу!

– І пiддатися вашому холопському судовi?

– Що ж, боярине, тухольська громада судить по справедливостi, а справедливому судовi хiба стид пiддатися?

– Таточку! – вмiшалася й Мирослава до тоi розмови.

Тугар Вовк знехотя всмiхнувся на ту правдиво жiночу логiку, але чоло його швидко знов наморщилося.

– І вже ти протуркала менi ушi тим Максимом! – сказав вiн. – Ну, урятував тобi життя, я i вдячний йому за те, i, коли хочеш, дам йому пару волiв.