Захар Беркут

І Тугар Вовк, що йшов передом у важкiй, понурiй задумi та мiркував над тим, як би то завтра стати гiдно i в цiлiм блиску перед тими смердами та показати iм свою повагу та вищiсть, – i Тугар Вовк не завважав нiчого мiж молодими людьми; одно тiльки гнiвало його, що той молодий парубок такий смiлий i так поводиться з ним i з його донькою, мов з рiвними собi. Але до пори, до часу вiн здержував свiй гнiв.

Минули вже село i зближалися до того мiсця, де тухольська кiтловина замикалася, пропускаючи тiльки вузькою скалистою брамою потiк у долину.

Сонце вже похилилося геть iз полудня i стояло над вершиною лiсу, купаючи свое скiсне промiння в спiнених хвилях потоку. Вiд скал, що затiснювали виплив потоку з тухольськоi долини, лежали вже довгi тiнi; в самiй тiснинi було сумрачно, холодно i слизько. Внизу розбивалася вода потоку о величезне, купами тут навалене камiння, а вгорi високо шумiли величезнi смереки i буки.

Понад самим потоком з обох бокiв вели прокованi в скалах вигiднi стежки – також дiло тухольцiв.

Якась дрож пройняла Мирославу, коли входила в оту дивовижну «кам’яну браму»: чи то вiд пануючого тут холоду, чи вiд вогкостi, чи бог знае вiд чого, – вона взяла батька за руку i притиснулася до нього.

– Яке страшне мiсце! – сказала вона, зупиняючись у самiй тiснинi i озираючись кругом та догори. І справдi, мiсце було незвичайне, дике. Потiк був вузький, може, на три сажнi, не бiльше, завширшки, i так гладко прорiзаний рвучою гiрською водою в лупаковiй[79 - Лупак – м’яка порода каменю (Прим.

М. Легкого)] скалi, що незнающий був би мiг присягнути, що се людських рук робота. А перед самим проходом стояв насторч величезний кам’яний стовп, усподу геть пiдмитий водою i для того тонший, а вгорi немов головатий, оброслий папороттю та карлуватими берiзками. Се був широко звiсний Сторож, котрий, бачилось, пильнував входу в тухольську долину i готов був упасти на кождого, хто в ворожiй цiлi вдирався б до сього тихого, щасливого закутка. Сам Тугар Вовк почув якийсь холод за плечима, зирнувши на того страшного Сторожа.

– Тьфу, яка небезпечна каменюка! – сказав вiн. – Так нависла над самим проходом, що, бачиться, ось-ось упаде!

– Се святий камiнь, боярине, – сказав поважно Максим, – йому щовесни складають вiнки з червоного огнику – се наш тухольський Сторож.

– Ех, все у вас ваше, все у вас святе, все у вас тухольське, – аж слухати обридло! – скрикнув Тугар Вовк.