Зелений Генріх

То була дивовижна група спiвакiв i танцюристiв, яка давала концерт у яскраво освiтленiй залi; iх галасливий рiй невтомно снував туди й сюди, хор голосiв то змовкав майже зовсiм, так що чувся лише неголосний спiв якоiсь окремоi комахи, то знову радiсно й завзято пiдхоплював мелодiю та звучав на повну силу; потiм вiн вiддалявся в таемничу напiвтемряву, яка панувала в затишних куточках бiля хрестiв i пам’ятникiв, осiнених кущами жасмину та бузини, поки з темряви не вилiтав який-небудь гучливий джмiль, що знову виводив за собою на свiтло весь веселий хоровод; чашечки квiтiв розмiрено гойдалися, зустрiчаючи та проводжаючи музик, якi невпинно сiдали на них i знову злiтали.

І весь цей галасливий та метушливий маленький свiт жив i рухався над вiчним спокоем могил, над мовчанкою столiть, минулих iз тих далеких часiв, коли нашi предки – гiлка племенi алеманiв – уперше осiли в цих мiсцях i викопали тут першу могилу. Залишки iх законiв i звичаiв усе ще живуть у народi, iх мова i донинi звучить на привiллi наших зелених долин, у хатинах горян, у сивих вiд давнини кам’яних мiстечках, якi розкинулися де-небудь над рiчкою або на пологому схилi гори. Сивочола стара, з якою менi належало зустрiтися, вселяла менi якусь боязкiсть, адже ранiше я ii нiколи не бачив, i вона була в моему уявленнi скорiше одним iз давно померлих предкiв, анiж живою жiнкою, яка ще, крiм того, доводилася менi бабусею. Ми довго крокували по вузьких стежках, пiд важкими вiд плодiв гiлками яблунь, оминаючи безлюднi селянськi двори, i пiдiйшли нарештi до ii будинку, що притулився в темно-зеленiй тiнi безмовних дерев. Вона стояла на порозi, прикриваючи очi долонею, i, як видно, виглядаючи, чи не йду я. Лагiдно привiтавшись зi мною, вона негайно ж провела мене до кiмнати, пiдiйшла до блискучого олов’яного умивальника, що висiв у нiшi з полiрованого дуба над важким олов’яним тазом, вiдкрила кран i пiдставила своi маленькi засмаглi руки пiд струмiнь чистоi джерельноi води. Потiм поставила на стiл хлiб i вино, стала бiля мене, з усмiшкою спостерiгаючи, як я iм i п’ю, i не сiдала доти, поки я не скiнчив; тодi вона пiдсiла майже впритул до мене – вона була слаба очима – i почала пильно розглядати мене, запитуючи про матiнку i про те, як нам iз нею ведеться, але менi здалося, що думки ii були в цей час далеко в минулому. Я теж уважно i з повагою дивився на неi, намагаючись вiдповiдати коротше i не втомлювати ii подробицями, якi здавалися менi недоречними.