Квiти Содому

 – Засунь своi iдiотськi прибабахи в жопу i пiди краще та принеси менi сухi штани.

Я шалено завертiв шарами. Єдине, що приходило менi на думку, то це сказати, що шкодую про ii задницю, що там побував хер Макса, а не мiй, ну, i то-сьо.

– Да-а-а, – тiльки i сказав я i подався назад.

Гаденя сидiло бiля газовоi плити зовсiм голе, але в незмiнних окулярах.

– Ну, ти на черзi? – видало воно. – В рота чи в задницю? Ну, як? Якого фiга мовчиш?!

Макс важко дихав i дивився на свою ялду.

– Макс, нам треба забиратися звiдси, – сказав я.

– Ти так думаеш?

– Угу…

Я сiв i закурив, кращого нiчого не придумав. Голе очкасте гаденя сидiло розставивши ноги i вертiло довгим язиком, як iгуана. Я знаю ще i не такi слова. Тодi я докурив цигарку, а потiм всадив iй кулю в одне iз зеньок. Вона лише трохи сповзла на бiк, здаеться, лiворуч.

– Звалюемо, Макс!

Коли ми вийшли, то примадонни не було на мiсцi, а стояла наша Мама. Це був фiнiш. І я не впiзнав свiту. Прийшов на пам'ять зелений лiхтар, фiолетовi стьобаки мокрого снiгу, запах пропарфумленоi сигарети… А про що думав Макс у санта-клаусiвському ковпаку, хрiн його знае.

Я нiколи б не згадав Зосю Слiсаренка, аби того дня до пiдземного, сизого вiд грiха переходу, що сходив людом, у плавленому як сирок мороцi, не пiдiйшла дiвчина i назвалася Фаннi Лiхтенштейн. І та ж Фаннi, дивлячись на мене… Але все по черзi, якщо в життi можливо щось розкласти, хоч i заднiм числом. Проте можу обмовитися, що Фаннi, в першi ж секунди нашого знайомства, досить елегантно заявила, що мокнула свого благовiрного… Ну, добре, ага, у цього мужика Зосi мiзкiв i совiстi було не бiльше, нiж у каналiзацiйного солiтера.

Саме так. Одного часу вiн умудрився зажити славу народного цiлителя, так, що самому Кашпiровському – ховайся i вивертай рейтузи покiйноi тещi в пошуках сокровенного пенсiйного пожертвування у виглядi спадку. А ще до цього цей байстрюк умудрився тричi продати з прогнилим днищем «мерседес», двiчi за день обвiнчатися, сiсти на три роки, вийти через рiк i таке iнше. Останнiм вiнцем його творiння, його пихою, його гордiстю, котра покоiлась в слоiку з фiзiологiчним розчином у його останньому столичному помешканнi десь на Печерську – такiй хавирi, що вiд неi вiдмовилися б останнi покидьки з Хрещатика, була одна вельми дивна рiч… Трохи не до теми… Але таке бувае.

І що ж бовталося у тому фiзiологiчному розчинi? Це був велетенський, схожий на китайський огiрок, фалос одного киiвського професора.