Кобзар

Нащо? Щоб пiзнали!

Змальовала, не сховала…

Бодай полиняли!

V

Ішов кобзар до Киева

Та сiв спочивати,

Торбинками обвiшаний

Його повожатий.

Мале дитя коло його

На сонцi куняе,

А тим часом старий кобзар

І с у с а спiвае.

Хто йде, iде – не минае:

Хто бублик, хто грошi;

Хто старому, а дiвчата

Шажок мiхоношi.

Задивляться чорнобровi —

І босе, i голе.

«Дала, – кажуть, – бровенята,

Та не дала долi!»

Іде шляхом до Киева

Берлин шестернею,

А в берлинi господиня

З паном i сем'ею.

Опинився против старцiв —

Курява лягае.

Побiг Івась, бо з вiконця

Рукою махае.

Дае грошi Івасевi,

Дивуеться панi.

А пан глянув… одвернувся..

Пiзнав, препоганий,

Пiзнав тii карi очi,

Чорнi бровенята…

Пiзнав батько свого сина,

Та не хоче взяти.

Пита панi, як зоветься?

«Івась», – «Какой милый!»

Берлин рушив, а Івася

Курява покрила…

Полiчили, що достали,

Встали сiромахи,

Помолились на схiд сонця,

Пiшли понад шляхом.

[1838, С.-Петербург]

ТАРАСОВА НІЧ

На розпуттi кобзар сидить

Та на кобзi грае;

Кругом хлопцi та дiвчата —

Як мак процвiтае.

Грае кобзар, виспiвуе,

Вимовля словами,

Як москалi, орда, ляхи

Бились з козаками;

Як збиралась громадонька

В недiленьку вранцi;

Як ховали козаченька

В зеленiм байрацi.

Грае кобзар, виспiвуе —

Аж лихо смiеться…

«Була колись гетьманщина,

Та вже не вернеться.

Було колись – панували,

Та бiльше не будем!

Тii слави козацькоi

Повiк не забудем!

Встае хмара з-за Лиману,

А другая з поля;

Зажурилась Украiна —

Така ii доля!

Зажурилась, заплакала,

Як мала дитина.

Нiхто ii не рятуе…

Козачество гине;

Гине слава, батькiвщина;

Немае де дiтись;

Виростають нехрещенi

Козацькii дiти;

Кохаються невiнчанi;

Без попа ховають;

Запродана жидам вiра,

В церкву не пускають!

Як та галич поле крив,

Ляхи, унiати

Налiтають, – нема кому

Порадоньки дати.