Кобзар

Обiзвався Наливайко —

Не стало Кравчини!

Обiзвавсь козак Павлюга

За нею полинув!

Обiзвавсь Тарас Трясило

Гiркими сльозами:

«Бiдна моя Украiно,

Стоптана ляхами!»

Украiно, Украiно!

Серце мое, ненько!

Як згадаю твою долю,

Заплаче серденько!

Де подiлось козачество,

Червонi жупани?

Де подiлась доля-воля,

Бунчуки, гетьмани?

Де подiлися? Згорiло

А чи затопило

Сине море твоi гори,

Високi могили?

Мовчать гори, грае море,

Могили сумують,

А над дiтьми козацькими

Поганцi панують.

Грай же, море, мовчiть, гори!

Гуляй, буйний, полем!

Плачте, дiти козацькii,

Така ваша доля!

Обiзвавсь Тарас Трясило

Вiру рятовати,

Обiзвався, орел сизий,

Та й дав ляхам знати!

Обiзвався пан Трясило:

«А годi журиться!

А ходiм лиш, пани-брати,

З поляками биться!»

Вже не три днi, не три ночi

Б'еться пан Трясило.

Од Лимана до Трубайла

Трупом поле крилось.

Ізнемiгся козаченько,

Тяжко зажурився,

А поганий Конецпольський

Дуже звеселився;

Зiбрав шляхту всю докупи

Та й ну частовати.

Зiбрав Тарас козаченькiв —

Поради прохати:

«Отамани товаришi,

Брати моi, дiти!

Дайте менi порадоньку,

Що будем робити?

Бенкетують вражi ляхи —

Наше безголов'я».

«Нехай собi бенкетують,

Нехай на здоров'я!

Нехай, клятi, бенкетують,

Поки сонце зайде,

А нiч-мати дасть пораду,

Козак ляха знайде».

Лягло сонце за горою,

Зiрки засiяли,

А козаки, як та хмара,

Ляхiв обступали.

Як став мiсяць серед неба,

Ревнула гармата;

Прокинулись ляшки-панки —

Нiкуди втiкати!

Прокинулись ляшки-панки,

Та й не повставали:

Зiйшло сонце – ляшки-панки

Покотом лежали.

Червоною гадюкою

Несе Альта вiсти,

Щоб летiли крюки з поля

Ляшкiв-панкiв iсти.

Налетiли чорнi крюки

Вельможних будити;

Зiбралося козачество

Богу помолитись.

Закрякали чорнi крюки,

Виймаючи очi;

Заспiвали козаченьки

Пiсню тii ночi,

Тii ночi кривавоi,

Що славною стала

Тарасовi, козачеству,

Ляхiв що приспала.

Над рiчкою, в чистiм полi,

Могила чорнiе;

Де кров текла козацькая,

Трава зеленiе.

Сидить ворон на могилi

Та з голоду кряче…

Згада козак гетьманщину,

Згада та й заплаче!»

Умовк кобзар, сумуючи:

Щось руки не грають.

Кругом хлопцi та дiвчата

Слiзоньки втирають.