Кобзар

А коли вже пускаю в люди, то треба i з чим, щоб не смiялись на обiрванцiв, щоб не сказали: «От який! хiба дiди та батьки дурнiшi були, що не пускали в люди навiть граматки без предисловiя». Так, далебi, так, вибачайте, треба предисловiе. Так як же його скомпоновать? щоб, знаете, не було i кривди, щоб не було i правди, а так, як всi предисловiя компонуються. Хоч убий, не вмiю; треба б хвалить, так сором, а гудить не хочеться.

Начнем же уже начало книги с и ц е: весело подивиться на слiпого кобзаря, як вiн сидить собi з хлопцем, слiпий, пiд тином, i весело послухать його, як вiн заспiвае думу про те, що давно дiялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а всетаки скажеш: «Слава богу, що минуло», – а надто як згадаеш, що ми одноi матерi дiти, що всi ми слав'яне.

Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини i внуки, що батьки iх помилялись, нехай братаються знову з своiми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навiки од моря i до моря – слав'янськая земля.

Про те, що дiялось на Украйнi 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого i критикованого нiчого не читав, бо, здаеться, i нема нiчого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вiльшанського титаря правдива, бо ще е люди, которi його знали. Гонта i Залiзняк, отамани того кровавого дiла, може, виведенi в мене не так, як вони були, – за це не ручаюсь. Дiд мiй, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старi люди брешуть, то й я з ними».

ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!

«Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче i одбрехаться!» Отак ви вслух подумаете, як прочитаете моi «Гайдамаки». Панове громадо! далебi, не брешу. Ось бачите що! Я думав, i дуже хотiлось менi надрукувать вашi козацькi iмена рядочком гарненько; уже було i найшлося iх десяткiв зо два, зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже – «треба», другий каже – «не треба», третiй – нiчого не каже. Я думав: «Що тут робить на свiтi?» Взяв та й проциндрив гарненько тi грошi, що треба було заплатить за аркуш надрукованого паперу, а до вас i ну писать оцю цидулу! Все б то це нiчого! Чого не трапляеться на вiку! Все бувае, як на довгiй нивi.

Та ось лихо менi на безголов'я! Єсть ще i такi паничi, що соромились свою благородну фамiлiю (Кирпа-Гнучкошиенко-в) i надрукувать в мужицькiй книжцi. Далебi, правда!

Т. Шевченко

ВСЕ ЙДЕ, ВСЕ МИНАЄ…

Все йде, все минае – i краю немае.