Кобзар

-Петербург, 1841, апреля 7

ІНТРОДУКЦІЯ

Була колись шляхетчина,

Вельможная панi;

Мiрялася з москалями,

З ордою, з султаном,

З нiмотою… Було колись…

Та що не минае?

Було, шляхта, знай, чваниться,

День i нiч гуляе

Та королем коверзуе…

Не скажу Степаном

Або Яном Собiеським:

Тi два незвичайнi,

А iншими. Небораки

Мовчки панували.

Сейми, сеймики ревiли,

Сусiде мовчали,

Дивилися, як королi

Із Польщi втiкають,

Та слухали, як шляхетство

Навiсне гукае.

«Nie pozwalam! nie pozwalam!»

Шляхта репетуе,

А магнати палять хати,

Шабельки гартують.

Довго таке творилося,

Поки не в Варшавi

Запанував над ляхами

Понятовський жвавий.

Запанував, та й думав шляхту

Приборкать трошки… не зумiв!

Добра хотiв, як дiтям мати,

А може, й ще чого хотiв.

Єдине слово «nie pozwalam»

У шляхти думав одiбрать,

А потiм… Польща запалала,

Панки сказилися…

Кричать: «Гонору слово, дарма праця!

Поганець, наймит москаля!»

На гвалт Пулавського i Паца

Встае шляхетськая земля,

І – разом сто конфедерацiй.

Розбрелись конфедерати

По Польщi, Волинi,

По Литвi, по Молдаванах

І по Украiнi;

Розбрелися та й забули

Волю рятувати,

Полигалися з жидами,

Та й ну руйнувати.

Руйнували, мордували,

Церквами топили…

А тим часом гайдамаки

Ножi освятили.

ГАЛАЙДА

«Яремо! герш-ту, хамiв сину?

Пiди кобилу приведи,

Подай патинки господинi

Та принеси менi води,

Вимети хату, внеси дрова,

Посип iндикам, гусям дай,

Пiди до льоху, до корови,

Та швидше, хаме!.

Упоравшись, бiжи в Вiльшану:

Імостi треба. Не барись».

Пiшов Ярема, похиливсь.

Отак уранцi жид поганий

Над козаком коверзував.

Ярема гнувся, бо не знав,

Не знав, сiромаха, що виросли крила,

Що неба достане, коли полетить,

Не знав, нагинався…

О боже мiй милий!

Тяжко жить на свiтi, а хочеться жить:

Хочеться дивитись, як сонечко сяе,

Хочеться послухать, як море заграе,

Як пташка щебече, байрак гомонить,

Або чорнобрива в гаю заспiвае…

О боже мiй милий, як весело жить!

Сирота Ярема, сирота убогий:

Нi сестри, нi брата, нiкого нема!

Попихач жидiвський, вирiс у порогу;

А не клене долi, людей не займа.

Та й за що iх лаять? хiба вони знають,

Кого треба гладить, кого катувать?

Нехай бенкетують… У iх доля дбае,

А сиротi треба самому придбать.