Кобзар

А дiвчина спить пiд дубом

При битiй дорозi.

Знать, добре спить, що не чуе,

Як куе зозуля,

Що не лiчить, чи довго жить…

Знать, добре заснула.

А тим часом iз дiброви

Козак виiжджае;

Пiд ним коник вороненький

Насилу ступае.

«Ізнемiгся, товаришу!

Сьогоднi спочинем:

Близько хата, де дiвчина

Ворота одчинить.

А може, вже одчинила

Не менi, другому…

Швидче, коню, швидче, коню,

Поспiшай додому!»

Утомився вороненький,

Іде, спотикнеться, —

Коло серця козацького

Як гадина в'еться.

«Ось i дуб той кучерявий…

Вона! Боже милий!

Бач, заснула виглядавши,

Моя сизокрила!»

Кинув коня та до неi:

«Боже ти мiй, боже!»

Кличе ii та цiлуе…

Нi, вже не поможе!

«За що ж вони розлучили

Мене iз тобою?»

Зареготавсь, розiгнався —

Та в дуб головою!

Ідуть дiвчата в поле жати

Та, знай, спiвають iдучи:

Як проводжала сина мати,

Як бивсь татарин уночi.

Ідуть – пiд дубом зеленеьким

Кiнь замордований стоiть,

А бiля його молоденький

Козак та дiвчина лежить.

Цiкавi (нiгде правди дiти)

Пiдкралися, щоб iзлякать;

Коли подивляться, що вбитий, —

З переполоху ну втiкать!

Збиралися подруженьки,

Слiзоньки втирають;

Збиралися товаришi

Та ями копають;

Пiшли попи з корогвами,

Задзвонили дзвони.

Поховали громадою

Як слiд, по закону.

Насипали край дороги

Двi могили в житi.

Нема кому запитати,

За що iх убито?

Посадили над козаком

Явiр та ялину,

А в головах у дiвчини

Червону калину.

Прилiтае зозуленька

Над ними кувати;

Прилiтае соловейко

Щонiч щебетати;

Виспiвуе та щебече,

Поки мiсяць зiйде,

Поки тii русалоньки

З Днiпра грiтись вийдуть.

[1837, С.-Петербург]

ДУМКА

Тече вода в сине море,

Та не витiкае;

Шука козак свою долю,

А долi немае.

Пiшов козак свiт за очi;

Грае сине море,

Грае серце козацькее,

А думка говорить:

«Куди ти йдеш, не спитавшись?

На кого покинув

Батька, неньку старенькую,

Молоду дiвчину?

На чужинi не тi люде,

Тяжко з ними жити!

Нi з ким буде поплакати,

Нi поговорити».

Сидить козак на тiм боцi,

Грае сине море.

Думав, доля зустрiнеться,

Спiткалося горе.

А журавлi летять собi

Додому ключами.

Плаче козак – шляхи битi

Заросли тернами.

[1838, С.-Петербург]

ДУМКА

Вiтре буйний, вiтре буйний!

Ти з морем говориш,

Збуди його, заграй ти з ним,

Спитай сине море.