Кобзар

Кращого вiтай,

Вiтай, кого знаеш… така моя доля.

Забудь мене, пташко, забудь, не журись

А коли почуеш, що на чужiм полi

Поляг головою, – нишком помолись.

Одна, серце, на всiм свiтi

Хоч ти помолися!»

Та й заплакав сiромаха,

На кий похилившись.

Плаче собi тихесенько…

Шелест!.. коли гляне:

Попiд гаем, мов ласочка,

Крадеться Оксана.

Забув; побiг; обнялися.

«Серце!» – та й зомлiли.

Довго-довго тiлько – «серце»,

Та й знову нiмiли.

«Годi, пташко!»

«Ще трошечки,

Ще… ще… сизокрилий!

Вийми душу!.. ще раз… ще раз.

Ох, як я втомилась!»

«Одпочинь, моя ти зоре!

Ти з неба злетiла!»

Послав свитку. Як ясочка,

Усмiхнулась, сiла.

«Сiдай же й ти коло мене».

Сiв, та й обнялися.

«Серце мое, зоре моя,

Де це ти зорiла?»

«Я сьогоднi забарилась:

Батько занедужав;

Коло його все поралась…»

«А мене й байдуже?»

«Який-бо ти, ей же богу!»

І сльози блиснули.

«Не плач, серце, я жартую».

«Жарти!» Усмiхнулась.

Прихилилась головкою

Та й нiби заснула.

«Бач, Оксано, я жартую,

А ти й справдi плачеш.

Ну, не плач же, глянь на мене:

Завтра не побачиш.

Завтра буду я далеко,

Далеко, Оксано…

Завтра вночi у Чигринi

Свячений достану.

Дасть вiн менi срiбло-злото,

Дасть вiн менi славу;

Одягну тебе, обую,

Посаджу, як паву,

На дзиглику, як гетьманшу,

Та й дивитись буду;

Поки не вмру, дивитимусь».

«А може, й забудеш?

Розбагатiеш, у Киiв

Поiдеш з панами,

Найдеш собi шляхтяночку,

Забудеш Оксану!»

«Хiба краща е за тебе?»

«Може, й е, – не знаю».

«Гнiвиш бога, мое серце:

Кращоi немае

Нi на небi, нi за небом;

Нi за синiм морем

Нема кращоi за тебе!»

«Що се ти говориш?

Схаменися!»

«Правду, рибко!»

Та й знову, та й знову.

Довго вони, як бачите,

Меж мови-розмови

Цiлувались, обнiмались

З усiеi сили;

То плакали, то божились,

То ще раз божились.

Їй Ярема розказував,

Як жить вони будуть

Укупочцi, як золото

І долю добуде,

Як вирiжуть гайдамаки

Ляхiв в Украiнi,

Як вiн буде панувати,

Коли не загине.