Кобзар

Аж обридло слухаючи,

Далебi, дiвчата!

«Ото який! мов i справдi

Обридло!» А мати

Або батько як побачать,

Що ви, моi любi,

Таке диво читаете,

Грiха на всю губу!

Тодi, тодi… та цур йому,

А дуже цiкаве!

А надто вам розказать би,

Як козак чорнявий

Пiд вербою, над водою,

Обнявшись, сумуе;

А Оксана, як голубка,

Воркуе, цiлуе;

То заплаче, то зомлiе,

Головоньку схилить:

«Серце мое, доле моя!

Соколе мiй милий!

Мiй!..» – аж верби нагинались

Слухать тую мову.

Ото мова! Не розкажу,

Моi чорнобровi,

Не розкажу против ночi,

А то ще присниться.

Нехай собi розiйдуться

Так, як iзiйшлися,

Тихесенько, гарнесенько,

Щоб нiхто не бачив

Нi дiвочi дрiбнi сльози,

Нi щирi козачi.

Нехай собi… Може, ще раз

Вони на сiм свiтi

Зустрiнуться… побачимо…

А тим часом свiтить

З усiх вiкон у титаря.

Що то там твориться?

Треба глянуть та розказать…

Бодай не дивиться!

Бодай не дивитись, бодай не казати!

Бо за людей сором, бо серце болить.

Гляньте, подивiться: то конфедерати,

Люде, що зiбрались волю боронить.

Боронять, проклятi…

Будь проклята мати,

І день, i година, коли понесла,

Коли породила, на свiт привела!

Дивiться, що роблять у титаря в хатi

Пекельнii дiти.

У печi пала

Огонь i свiтить на всю хату,

В кутку собакою дрижить

Проклятий жид; конфедерати

Кричать до титаря: «Хоч жить?

Скажи, де грошi?»

Той мовчить.

Налигачем скрутили руки,

Об землю вдарили – нема,

Нема нi слова.

Давайте приску! де смола?

Кропи його! отак! холоне?

Мерщiй же приском посипай!

Що? скажеш, шельмо?.. І не стогне!

Завзята бестiя! стривай!»

Насипали в халяви жару…

«У тiм'я цвяшок закатай!»

Не витерпiв святоi кари,

Упав сердега. Пропадай,

Душа, без сповiдi святоi!

«Оксано, дочко!» – та й умер.

Ляхи задумалися стоя,

Хоч i запеклi. «Що ж тепер?

Панове, ради! Помiркуем,

Тепер з ним нiчого робить,

Запалим церкву!» «Гвалт! рятуйте!

Хто в бога вiруе!» – кричить

Надворi голос, що е сили.

Ляхи зомлiли. «Хто такий?»

Оксана в дверi: «Вбили! вбили!»

Та й пада крижем. А старший

Махнув рукою на громаду.

Понура шляхта, мов хорти,

За дверi вийшла. Сам позаду,

Бере зомлiлую…

Де ж ти,

Яремо, де ти? подивися!

А вiн, мандруючи, спiва,

Як Наливайко з ляхом бився.

Ляхи пропали; нежива

Пропала з ними i Оксана.