Кобзар

Собаки де-де по Вiльшанiй

Загавкають та й замовчать.

Бiлiе мiсяць; люде сплять,

І титар спить… Не рано встане:

Навiки, праведний, заснув.

Горiло свiтло, погасало,

Погасло… Мертвий мов здригнув.

І сумно-сумно в хатi стало.

СВЯТО В ЧИГИРИНІ

Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,

Встали, подивились на той Чигирин,

Що ви будували, де ви панували!

Заплакали б тяжко, бо ви б не пiзнали

Козацькоi слави убогих руiн.

Базари, де вiйсько, як море червоне,

Перед бунчуками, бувало, горить,

А ясновельможний, на воронiм конi,

Блисне булавою – море закипить…

Закипить, i розлилося

Степами, ярами;

Лихо млiе перед ними…

А за козаками…

Та що й казать? Минулося;

А те, що минуло,

Не згадуйте, пани-брати,

Бо щоб не почули.

Та й що з того, що згадаеш?

Згадаеш – заплачеш.

Ну, хоч глянем на Чигирин,

Колись-то козачий.

Із-за лiсу, з-за туману,

Мiсяць випливае,

Червонiе, круглолиций,

Горить, а не сяе,

Неначе зна, що не треба

Людям його свiту,

Що пожари Украiну

Нагрiють, освiтять.

І смерклося, а в Чигринi,

Яку домовинi.

Сумно-сумно. (Отак було

По всiй Украiнi

Против ночi Маковiя,

Як ножi святили).

Людей не чуть; через базар

Кажан костокрилий

Перелетить; на вигонi

Сова завивае.

А де ж люде?.. Над Тясмином.

У темному гаю,

Зiбралися; старий, малий,

Убогий, багатий

Поеднались, – дожидають

Великого свята.

У темному гаю, в зеленiй дiбровi,

На припонi конi отаву скубуть;

Осiдланi конi, воронi готовi.

Куди-то поiдуть? кого повезуть?

Он кого, дивiться. Лягли по долинi,

Неначе побитi, нi слова не чуть.

Ото гайдамаки. На гвалт Украiни

Орли налетiли; вони рознесуть

Ляхам, жидам кару;

За кров i пожари

Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.

Попiд дiбровою стоять

Вози залiзноi таранi:

То щедроi гостинець панi.

Умiла що кому давать,

Нiвроку iй, нехай царствуе;

Нехай не вадить, як не чуе!

Помiж возами нiгде стать:

Неначе в iрiй, налетiло

З Смiлянщини, з Чигирина

Просте козацтво, старшина,

На певне дiло налетiли.

Козацьке панство походжае

В киреях чорних, як один,

Тихенько, ходя, розмовляе

І поглядае на Чигрин.

Старшина первий. Старий Головатий щось дуже коверзуе.

Старшина другий. Мудра голова, сидить собi в хуторi, нiби не знае нiчого, а дивишся – скрiзь Головатий. «Коли сам, – каже, – не повершу, то синовi передам».

Старшина третiй.