Кобзар

Степи зеленiють;

Дiди лежать, а над ними

Могили синiють.

Та що з того, що високi?

Нiхто iх не знае,

Нiхто щиро не заплаче,

Нiхто не згадае.

Тiлько вiтер тихесенько

Повiе над ними,

Тiлько роси ранесенько

Сльозами дрiбними

Їх умиють. Зiйде сонце,

Осушить, пригрiе;

А унуки? iм байдуже,

Панам жито сiють.

Багато iх, а хто скаже,

Де Гонти могила,

Мученика праведного

Де похоронили?

Де Залiзняк, душа щира,

Де одпочивае?

Тяжко! важко! Кат пануе,

А iх не згадають.

Гомонiла Украiна,

Довго гомонiла,

Довго, довго кров степами

Текла-червонiла.

І день, i нiч гвалт, гармати;

Земля стогне, гнеться;

Сумно, страшно, а згадаеш —

Серце усмiхнеться.

Мiсяцю мiй ясний! з високого неба

Сховайся за гору, бо свiту не треба;

Страшно тобi буде, хоч ти й бачив Рось,

І Альту, i Сену, i там розлилось,

Не знать за що, кровi широкее море.

А тепер що буде! Сховайся ж за гору;

Сховайся, мiй друже, щоб не довелось

На старiсть заплакать…

Сумно, сумно серед неба

Сяе бiлолиций.

Понад Днiпром козак iде,

Може, з вечiрницi.

Іде смутний, невеселий,

Ледве несуть ноги.

Може, дiвчина не любить

За те, що убогий?

І дiвчина його любить,

Хоч лата на латi.

Чорнобривий, а не згине,

То буде й багатий.

Чого ж смутний, невеселий

Іде – чуть не плаче?

Якусь тяжку недоленьку

Вiщуе козаче,

Чуе серце, та не скаже,

Яке лихо буде.

Мине лихо… Кругом його

Мов вимерли люде.

Анi пiвня, нi собаки;

Тiлько iз-за гаю

Десь далеко сiроманцi

Вовки завивають

Байдуже! iде Ярема,

Та не до Оксани,

Не в Вiльшану на досвiтки,

До ляхiв поганих

У Черкаси.

Пiвень заспiвае…

А там… а там… Йде Ярема,

На Днiпр поглядае.

«Ой Днiпре мiй, Днiпре, широкий та дужий!

Багато ти, батьку, у море носив

Козацькоi кровi; ще понесеш, друже!

Червонив ти сине, та не напоiв;

А сю нiч уп'ешся. Пекельнее свято

По всiй Украiнi сю нiч зареве;

Потече багато, багато, багато

Шляхетськоi кровi.

Оживуть гетьмани в золотiм жупанi;

Прокинеться доля; козак заспiва:

«Нi жида, нi ляха», а в степах Украйни —

О, боже мiй милий – блисне булава!»

Так думав, iдучи в латанiй свитинi,

Сердега Ярема з свяченим в руках.

А Днiпр мов пiдслухав: широкий та синiй,

Пiдняв гори-хвилi; а в очеретах

Реве, стогне, завивае,

Лози нагинае;

Грiм гогоче, а блискавка

Хмару роздирае.