Кобзар

Санкт-Петербург, ноября 22, 1841 року

У недiлю на вигонi

Дiвчата гуляли,

Жартували з парубками,

Деякi спiвали —

Про досвiтки-вечiрницi

Та як била мати,

Щоб з козаком не стояла.

Звичайне, дiвчата…

То про свое все й спiвають,

Яка про що знае…

Аж ось з хлопцем старий кобзар

В село шкандибае.

В руках чоботи, на плечах

Латана торбина

У старого; а дитина!

Сердешна дитина!

Обiдране; ледви-ледви

Несе ноженята…

(Достеменний син Катрусi).

Дивляться дiвчата…

«Кобзар iде! Кобзар iде!»

Та всi, якомога,

Хлопцiв кинули, побiгли

Зустрiчать слiпого!

«Дiду, серце, голубчику,

Заграй яку-небудь.

Я шага дам». – «Я – черешень».

«Всього, чого треба,

Всього дамо… одпочинеш,

А ми потанцюем…

Заграй же нам яку-небудь».

«Чую, любi, чую…

Спасибi вам, моi квiти,

За слово ласкаве.

Заграв би вам, та, бачите,

Справи нема… справи.

Учора був на базарi,

Кобза зопсувалась…

Розбилася…» – «А струни е?»

«Тiлько три осталось».

«Та хоч на трьох яку-небудь».

«На трьох… Ох, дiвчата!

І на однiй колись-то грав,

Та ба, вже не грати…

Постривайте, моi любi,

Трошки одпочину.

Сядьмо, хлопче». Посiдали.

Розв'язав торбину,

Вийняв кобзу, разiв зо два

Ударив по рваних.

«Що б вам заграть? постривайте.

Черницю Мар'яну

Чи чували?» —

«Нi, не чули».

«Слухайте ж, дiвчата,

Та кайтеся… Давно колись

Була собi мати,

Був i батько, та не стало;

Осталась вдовою,

Та й не молодою,

І з волами,

І з возами,

Й малою дочкою.

Росла дочка Мар'яна,

А виросла, як панна,

Кароока І висока,

Хоч за пана гетьмана.

Стала мати гадати

Та за пана еднати.

А Мар'яна

Не до пана

Виходила гуляти,

Не до пана старого,

Усатого, товстого,

А з Петрусем

В гаю, в лузi

Що вечора святого —

Розмовляла,

Жартувала,

Обнiмала, млiла…

А iнодi усмiхалась,

Плакала, нiмiла…

«Чого ж плачеш, мое серце?»

Петро запитае;

Вона гляне, усмiхнеться:

«І сама не знаю…»

«Може, думаеш, покину?

Нi, моя рибчино,

Буду ходить, буду любить,

Поки не загину!.

«Хiба було коли в свiтi,

Щиро що кохались,

Розiйшлися, не взялися

Й живими остались?

Нi, не було, мiй голубе.

Ти чув, що спiвають…

То кобзарi вигадують,

Бо, слiпi, не знають,

Бо не бачать, що е брови

Чорнi, карi очi,

І високий стан козачий,

І гнучкий дiвочий.