Кобзар

Така й досi

Осталася слава.

А тим часом стародавню

Сiч розруйнували:

Хто на Кубань, хто за Дунай,

Тiлько i остались,

Що пороги серед степу.

Ревуть завивають:

«Поховали дiтей наших

І нас розривають».

Ревуть собi й ревiтимуть —

Їх люде минули;

А Украiна навiки,

Навiки заснула.

З того часу в Украiнi

Жито зеленiе;

Не чуть плачу, нi гармати,

Тiлько вiтер вiе,

Нагинае верби в гаi,

А тирсу на полi.

Все замовкло. Нехай мовчить:

Така божа воля.

Тiлько часом увечерi

Понад Днiпром, гаем

Ідуть старi гайдамаки,

Ідучи спiвають:

«А в нашого Галайди хата на помостi.

Грай, море! добре, море!

Добре буде, Галайда!»

[Квiтень-листопад 1841]

ВІТЕР З ГАЄМ РОЗМОВЛЯЄ…

Вiтер з гаем розмовляе,

Шепче з осокою,

Пливе човен по Дунаю

Один за водою.

Пливе човен води повен,

Нiхто не спиняе,

Кому спинить – рибалоньки

На свiтi немае.

Поплив човен в сине море,

А воно заграло,

Погралися гори-хвилi —

І скiпок не стало.

Недовгий шлях – як човновi

До синього моря —

Сиротинi на чужину,

А там – i до горя.

Пограються добрi люди,

Як холоднi хвилi;

Потiм собi подивляться,

Як сирота плаче;

Потiм спитай, де сирота,

Не чув i не бачив.

[1841, С.-Петербург]

МАР'ЯНА-ЧЕРНИЦЯ

Оксанi К…ко

На пам'ять того, що давно минуло

I

Вiтер в гаi нагинае

Лозу i тополю,

Лама дуба, котить полем

Перекотиполе.

Так i доля: того лама,

Того нагинае;

Мене котить, а де спинить,

І сама не знае —

У якому краю мене заховають,

Де я прихилюся, навiки засну.

Коли нема щастя, нема талану,

Нема кого й кинуть, нiхто не згадае,

Не скаже хоть на смiх: «Нехай спочивае;

Тiлько його й долi, що рано заснув».

Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!

І ти не згадаеш того сироту,

Що в сiрiй свитинi, бувало, щасливий,

Як побачить диво – твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усмiхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся спiвать.

І ти не згадаеш. Оксано! Оксано!

А я й досi плачу, i досi журюсь,

Виливаю сльози на мою Мар'яну,

На тебе дивлюся, за тебе молюсь.

Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,

І сестру Мар'яну рястом уквiтчай,

Часом на Петруся усмiхнись, щаслива,

І, хоч так як жарти, колишне згадай.