Кобзар

Пiд тином ночую, з вiтром розмовляю,

Соромляться люди у хату пустить

І привiтать словом старого калiку.

Укороти, боже, молодого вiку

Тому, хто не мае талану любить.

Легше, моi любi, покриться землею,

Нiж бачить, як другий, багатий, старий,

Цiлуе за грошi, вiнчаеться з нею…

О боже! мiй боже! волею своею

Розбий мое тiло i душу розбий».

Заридав кобзар, заплакав

Слiпими очима.

Дивувалися дiвчата:

Вже смерть за плечима,

А вiн, слiпий, сивоусий,

Про колишне плаче.

Не дивуйтеся, дiвчата,

На старi козачi

Щирi сльози. То не роса

Вранцi при дорозi

На споришi i не вашi

Дуже дрiбнi сльози.

Наплакався. Струни рванi

Три перебирае.

«Аж до вечора Мар'яна

У темному гаю

Проплакала; прийшов Петрусь,

Вона розказала

Все, що чула од матерi

І що сама знала,І не втерпiла, сказала,

Як п'янi придани

Йшли по улицi, спiвали.

«Мар'яно, Мар'яно!

Чом ти не убога! чом я не багатий!

Чом у мене коней вороних нема?

Не питала б мати, де ходиш гуляти,

З ким коли стояла.

Сама свого серця; дала б йому волю

Любить, кого знае. Я б тебе сховав

Далеко! далеко! щоб нiхто не знав,

Щоб нiхто не бачив, де витае доля,

Моя доля, мое щастя,

Ти, моя Мар'яно.

Чом не ти в сiрiй свитинi,

Чом я не в жупанi?»

А Мар'яна, як дитина

Без матерi, плаче.

Петро стоiть коло неi,

Нiчого не бачить —

Тiлько сльози Мар'янинi;

А сльози дiвочi

І серед дня лихо роблять.

А що ж серед ночi?

«Не плач, серце, есть у мене

І сила, i воля,

Люби мене, мое серце,

Найду свою долю.

За високими горами,

За широкими степами,

На чужому полi,

По волi-неволi

Найду свою долю!

Не в свитинi, а сотником

До тебе вернуся,

Не в бур'янi – серед церкви

Обнiмеш Петруся,

Обнiмемось, поцiлую —

Дивуйтеся, люди!

А ти стоiш, червонiеш…»

«Коли-то те буде?»

«Швидко, швидко, моя рибко,

Молись тiлько богу.

Іди в хату, лягай спати.

А я край дороги

Серед степу помолюся

Зорям яснооким,

Щоб без мене доглядали

Тебе, одиноку.

Серед степу одпочину».

«Хiба сю нiч кинеш?

Хiба зараз?..» – «Я жартую.

Тепер Украiну

Нi москалi, нi татари —

Нiхто не воюе».

«А я чула, що ляхи йдуть».

«То вони жартують.

Розiйдемось, мое серце,

Поки не свiтае.

Чого ж знову заплакала?»

«І сама не знаю».

[1841, С.