Кобзар

-Петербург]

УТОПЛЕНА

Вiтер в гаi не гуляе —

Вночi спочивае;

Прокинеться – тихесенько

В осоки питае:

«Хто се, хто се по сiм боцi

Чеше косу? хто се?..

Хто се, хто се по тiм боцi

Рве на собi коси?..

Хто се, хто се?» – тихесенько

Спитае-повiе

Та й задрiма, поки неба

Край зачервонiе.

«Хто се, хто се?» – спитаете,

Цiкавi дiвчата.

Ото дочка по сiм боцi,

По тiм боцi мати.

Давно колись те дiялось

У нас на Вкраiнi.

Серед села вдова жила

У новiй хатинi,

Бiлолиця, кароока

І станом висока,

У жупанi; кругом панi,

І спереду, й збоку.

І молода – нiвроку iй,

А за молодою,

А надто ще за вдовою,

Козаки ордою

Так i ходять.

І за нею

Козаки ходили,

Поки вдова без сорома

Дочку породила;

Породила, та й байдуже;

Людям годувати

В чужiм селi покинула:

Отака-то мати!..

Постривайте, що ще буде!

Годували люди

Малу дочку, а вдовиця

В недiлю i в будень

З жонатими, з парубками

Пила та гуляла,

Поки лихо не спiткало,

Поки не та стала:

Незчулася, як минули

Лiта молодii…

Лихо, лихо! мати в'яне,

Дочка червонiе,

Виростае… Та й виросла

Ганна кароока,

Як тополя серед поля,

Гнучка та висока.

«Я Ганнусi не боюся!» —

Спiвае матуся;

А козаки, як хмiль отой,

В'ються круг Ганнусi.

А надто той рибалонька,

Жвавий, кучерявий,

Млiе, в'яне, як зустрiне

Ганнусю чорняву.

Побачила стара мати,

Сказилася люта:

«Чи бач, погань розхристана,

Байстря необуте!

Ти вже виросла, дiвуеш,

З хлопцями гуляеш.

Постривай же, ось я тобi!..

Мене зневажаеш?

Нi, голубко!» І од злостi

Зубами скрегоче.

Отака-то бува мати!..

Де ж серце жiноче?

Серце матерi?.. Ох, лихо,

Лишенько, дiвчата!

Мати стан гнучкий, високий,

А серця – не мати.

Ізогнеться стан високий,

Брови полиняють,

І незчуетесь; а люди

Смiючись згадають

Вашi лiта молодii,

Та й скажуть – ледащо!

Тяжко плакала Ганнуся,

І не знала, за що,

За що мати знущаеться,

Лае, проклинае,

Свое дитя без сорома

Байстрям нарiкае.

Катувала, мордувала,

Та не помагало:

Як макiвка на городi,

Ганна розцвiтала;

Як калина при долинi

Вранцi пiд росою,

Так Ганнуся червонiла,

Милася сльозою.

«Заворожена!.. стривай же! —

Шепче люта мати.

Треба трути роздобути,

Треба йти шукати

Стару вiдьму!»

Найшла вiдьму,

І трути достала,

І трутою до схiд сонця

Дочку напувала.