Кобзар

Не помогло… Кляне мати

Той час i годину,

Коли на свiт породила

Нелюбу дитину.

«Душно менi; ходiм, дочко,

До ставка купатись».

«Ходiм, мамо».

На березi

Ганна роздяглася,

Роздяглася, розкинулась

На бiлiй сорочцi;

Рибалонька кучерявий

Млiе на тiм боцi… І я колись…

Та цур йому!

Сором – не згадаю.

Як дитина, калиною

Себе забавляе,

Гне стан гнучкий, розгинае,

На сонечку грiе.

Мати дивиться на неi,

Од злостi нiмiе;

То жовтiе, то синiе;

Розхристана, боса,

З роту пiна; мов скажена,

Рве на собi коси.

Кинулася до Ганнусi

І в коси впилася.

«Мамо! мамо! що ти робиш?»

Хвиля роздалася,

Закипiла, застогнала —

І обох покрила.

Рибалонька кучерявий

З усiеi сили

Кинувсь в воду; пливе, синю

Хвилю роздирае,

Пливе, пливе… от-от доплив!

Пiрнув, виринае —

І утоплену Ганнусю

На берег виносить,

Із рук матерi закляклих

Виривае коси.

«Серце мое! доле моя!

Розкрий карi очi!

Подивися, усмiхнися!

Не хочеш? не хочеш!»

Плаче, пада коло неi,

Розкрива, цiлуе

Мертвi очi.

Не чуе, не чуе!»

Лежить собi на пiсочку,

Бiлi рученята

Розкидала; а за нею

Стара люта мати:

Очi вивело iз лоба

Од страшноi муки;

Втеребила в пiсок жовтий

Старi синi руки.

Довго плакав рибалонька:

«Нема в мене роду,

Нема долi на сiм свiтi,

Ходiм жити в воду!»

Пiдняв ii, поцiловав…

Хвиля застогнала,

Розкрилася, закрилася —

І слiду не стало…

З того часу ставок чистий

Зарiс осокою;

Не купаються дiвчата,

Обходять горою;

Як угледять, то хрестяться

І зовуть заклятим…

Сумно-сумно кругом його…

А вночi, дiвчата,

Випливае з води мати,

Сяде по тiм боцi;

Страшна, синя, розхристана

І в мокрiй сорочцi,

Мовчки дивиться на сей бiк,

Рве на собi коси…

А тим часом синя хвиля

Ганнусю виносить.

Голiсiнька, стрепенеться,

Сяде на пiсочку…

І рибалка випливае,

Несе на сорочку

Баговиння зеленого;

Поцiлуе в очi —

Та i в воду: соромиться

На гнучкий дiвочий,

На стан голий подивиться.

І нiхто не знае

Того дива, що твориться

Серед ночi в гаi.

Тiлько вiтер з осокою

Шепче: «Хто се, хто се

Сидить сумно над водою,

Чеше довгi коси?»

С.-Петербург, декабря 8, 1841 року

ПЕСНЯ КАРАУЛЬНОГО У ТЮРЬМЫ (ИЗ ДРАМЫ «НЕВЕСТА»)

Старый гордый воевода

Ровно на четыре года

Ушел на войну.

И дубовыми дверями,

И тяжелыми замками

Запер он жену.