Коні не винні (збірник)

Десь далеко в селi гавкають собаки… На левадi форкае коняка i брязкае залiзним путом…

Гнат сидiв на березi пiд вербою. Нiчний холод трохи прохолодив його та втихомирив розбурханi нерви. Але на серцi в його було погано. Вiн iнстинктово чув, що зчинив недобре дiло, та думка не ставила сього перед ним ясно. На хвилинку йому жаль стало Олександри, й промайнула думка про згоду, але набiгла друга думка i, мов дужча хвиля, розбила першу. Нi, вiн не хоче жити з нею, вiн не може жити з нелюбою! Нехай роблять з ним що хотять, нехай його судять, як знають, а вiн не пустить ii до хати.

Краще об стiну головою. Вона йому гидка, осоружна; вона отруiла йому життя, розлучивши з милою, вона труiла його цiлий рiк непокiрливою вдачею, неохайнiстю, лiнощами… Вiдколи вiн оженився – i в господарствi йому не ведеться. Спромiгся на конi, пiдгодував – думка продати та заробити – як раз утратив. Купив другi, знов пiдгодував i знов утратив, за сим разом ще бiльше. Купив двох кабанцiв, доглядав, годував iх – такi ситi були. Та що? Зрання не схотiли iсти, а ввечерi одубiли. Або з тим телям?! Яке там теля – таки добрий назимок був. Се було зимою. Надворi була страшенна хуртовина. Вiтер вив, мов дикий звiр, i, змiтаючи цiлi кучугури снiгу, пiдiймав iх догори, до бiлих хмар, що низько повисли над землею. Трудно було потрапити до ворiт. Рвачкий вiтер бив у лице, снiгом залiплював очi та, здавалось, хотiв пiдхопити догори, щоб потому кинути в холодний снiг. Гнат винiс телятi iсти. В хлiвцi його не було. Гнат обiйшов весь двiр, заглядав по всiх закутках – теляти нема. Гната взяла тривога. Ану ж де замерзне, дурне, пiд тином? Вiн пiдперезався, насунув на очi шапку i, взявши в руки кийок, пiшов на вулицю. Ноги стрягли у снiгових заметах, вiтер бив у лице з такою силою, що Гнат не мiг дихнути. Вiн вiдвертався вiд вiтру, щоб перевести дух. Гнат обiйшов село – теляти не було. Змучений, впрiлий, вернувся вiн додому без телички… На другий день казали люди, що вовки розiрвали в лiсi якесь теля. Гната немов що торкнуло. Вiн пiшов у лiс i скоро знайшов у ровi голову свого теляти з налигачем на шиi… Ах, вiн уявляв собi, вiн на своi очi бачить криваву драму в лiсi. Холодний вiтер свище межи голим цупким деревом. Облiплене снiгом, стоiть по колiна в снiгу теля i, витягши морду, жалiбно мукае проти вiтру. З-за ярка, повного снiгу, дивляться на нього блискучими, мов жарина, очима два вовки.