Коні не винні (збірник)

Вона зiрвалася з долiвки i, розкудлана, перелякана, з плачем та криком вибiгла в дверi.

– Геть з моеi хати! – ревнув Гнат.

Вiн стояв блiдий, з широко розкритими очима i важко дихав.

– Геть, щоб духу твого не було тут!..

Гнат метнувсь до жiнчиноi скринi. Вiн вхопив ii за вухо, щоб викинути за Олександрою. Але скриня була важка. Гнат шарпнув за вiко, i вiко вiдскочило, аж залiзна клямка забряжчала. В роз’ятреннi, не тямлячи себе, почав вiн викидати жiнчине добро у вiдчиненi до сiней дверi. З свистом летiв сувiй полотна i через всю хату стелився бiлою стежкою.

Червона манiйова спiдниця, блиснувши до свiтла гарячою барвою, лягла коло ослона. Летiли, мов змii, рушники та чiплялись на дверях. Брязнуло до землi намисто й розкотилось по куточках. Здоровий клубок ниток скоро-скоро покотився по бiлiй стежцi з полотна i переплигнув через порiг у сiни. Кукла льону, зачепившись за мисник, повисла там, мов русалчине волосся. Гнат кидав шмаття, одежу з такою силою, що по хатi вiяв вiтер, аж полум’я лампочки вигиналось довгим язиком та чадiло. Вiд нерiвного свiтла тiнi на стiнах тремтiли. Випорожнивши скриню, вiн шарпнув ii так, що вона аж загула. Гнат озирнувсь навкруги. В хатi було пусто й сумно. Олександри не було. Вiн плюнув спересердя i вийшов з хати, не причинивши навiть дверей.

Була чудова майова нiч. В вуличцi було темно, аж чорно. Крiзь чорну баню верховiття де-не-де продерся срiбний промiнь мiсяця i лiг на чорну землю срiбною плямою. Вийшовши з вулички, Гнат неначе впiрнув у море бiлого свiтла.

Те бiле, трохи блакитне свiтло тихо лилось згори, а зачарована земля неначе купалась в фантастичному сяйвi. Гнат подався до ставка й сiв пiд вербою на росянiй травi. Вiн глянув на ставок i не пiзнав його. Нi, то не ставок, то друге небо з мiсяцем, з зорями. Двi блакитнi банi зiллялись в одну величезну кулю, оперезану чудовим поясом темно-зелених дерев, бiлих хат, чорних тинiв. Одна хата догори стрiхою, друга – униз, одно дерево догори вiттям, друге – униз. Два мiсяцi неначе осмiхаються один до одного. Зорi тихо тремтять вгорi i долi… А в садках солодко дрiмають окутанi мiсячним сяйвом стрункi тополi, широковiтi липи, крислатi яблунi, i лише iнколи, немов крiзь сон, тихесенько зiтхне деревина молодим листом. По срiблястiй землi лягли довгi чорнi тiнi… Тихо. І земля, i вода, i повiтря – все поснуло. Однак та нiчна тиша повна всякими згуками. Разно цокотять жаби по тiм боцi ставка. Тьохкае, аж розлягаеться, в садку соловейко.