Коні не винні (збірник)

– Задубiла, – промовив вiн крiзь зуби, вiдсуваючи миску.

Олександра скочила, мов опечена, й блиснула на Гната очима.

– Задубiла! Бодай вже ти задубiв, як маеш сидiти десь у чорта в зубах! Терпiла, терпiла, а далi й терпцю не стае!.. Де се видано? Що се за чоловiк? До хати його й псами не заженеш! Прийде недiля – вiн не сидить вдома, а вештаеться десь по шинках з полюбовницею… а ти сиди, туманiй та чекай його з вечерею! Нi, не дiждеш сього!.. Годi!..

– Цить, Берчихо!..

Стiл аж йойкнув пiд кулаком Гнатовим, миска плигнула по столi й хлюпнула на скатiрку мутною юшкою.

– Ба не буду мовчати! – Олександра прискочила до чоловiка, махаючи перед його лицем ложкою. Вона мае право сказати йому слово правди! Вона йому жiнка, а не наймичка. А вiн який iй чоловiк? Вiн гiрш ворога лютого! Йому не вгодиш: переступи – зле; недоступи – зле; все бiсом дивиться! Вона не чула ще вiд нього приязного слова, не мала поради! І так вже iй остогидло, так остобiсiло, до живих печiнок дiйшло! Вона буде мовчати, а вiн бiгатиме по чужих молодицях, а вiн буде любитися з тою биркою, з тою слинявою Настею, бодай вони почезли разом до мари, може б, iй розвиднiлося тодi хоч трохи!.

.

– Мовчи, бо битиму! – Гнат крикнув, i шибка задренчала в вiкнi. Вiн вийшов з-за стола. О, се вже чорт його зна, що таке! Се вже баба неабияк зноровилася! То вiн не каже бiсовiй личинi, що вона нехлюя, не хазяйка, що вона не годна страви зварити, хлiба спекти! Хiба вiн не знае, хто розлучив його з Настею, набрехав на його? Хiба вiн не бачить, що вона гзиться з парубками, мов дiвка розбещена? Вiн усе знае! Хай же наважиться сказати хоч слово, тодi знатиме, почому в Тростянцi гребiнцi! Ох, битиме ж вiн ii, битиме, як жиди гамана!

– Ба брешеш, ба не вдариш, побила б тебе лиха година!

Олександра скочила до Гната i вдарила кулаком в кулак.

Гната взяла злiсть. Вiн замахнувсь рукою i збив очiпок iй з голови. Кiчка розкрутилась, i розкiшне чорне волосся хвилею впало на плечi. М’яке, тепле волосся роздратувало Гната. Вiн узяв пасмо волосся, замотав його на руку i сiпнув. Олександра дико скрикнула. Той крик ще бiльше розлютив Гната. Не тямлячи себе, кинувся вiн на Олександру. За хвилину двi iстоти злились в одну дивовижну, з чотирма руками, чотирма ногами. Істота та якось незвичайно, конвульсiйно ворушилась, i не можна було розiбрати тих рухiв при нерiвнiм, блимаючiм свiтлi керосиновоi лампочки. Гнат кинув Олександру на землю, змiсив ii ногами.