Коні не винні (збірник)

Нiчого не буде!

– І нащо нам гризтися та судитися? Хата – покришка; навiщо виволiкати звiдти смiття, навiщо показувати його прилюдно?

– Не я виволiкаю, не я показую, не менi й сором буде!

– От краще помирiться з Олександрою та живiть, як люди, у згодi! Не крайте мого серця на старiсть, не вкорочуйте мого вiку, бо вiн i так не довгий… – Старий мало не плакав.

– Оце, Господи! – вискочила з-за ганку Олександра. – Нявчать до нього, як кiт до сала! Довго я вам казатиму, що не хочу з ним жити? Не дiжде вiн, щоб я ступила на його порiг! Я краще кози доiтиму жидам, а не буду iсти його хлiба! Я йому не жiнка!.

.

Олександра говорила з завзяттям, наче сварилася. Чоловiки замовкли i звернули увагу на ту сцену. Саме тодi вийшов з канцелярii десятник; вiн покликав Максима та Гната з жiнкою до старшини.

В просторiй кiмнатi з чотирма вiкнами стояв посерединi стiл, застелений червоним сукном. Сукно було аж рябе вiд чорних плям з чорнила. На столi були розкиданi папери; вони лежали малими й великими купами.

Папери були скрiзь: i на столi, i на полицях, i навiть стiни були облiпленi ними. За столом три писарчуки, зiгнувшись у дугу, скрипiли перами. На ослонах, попiд стiною, сидiли чоловiки та жiнки, очiкуючи черги. Старшина, здоровий гарний чоловiк, стояв бiля стола та все засукував рукави своеi защiбнутоi на гаплики свитки, неначе збиравсь до якоiсь роботи. Рудий писар у парусиновому куцику та вишиванiй сорочцi стояв коло нього i щось говорив, показуючи пальцем на паперi. Старшина наглянув Максима; вiн зморщився, неначе людина, що з нетерплячкою вiдриваеться вiд дуже пильного дiла.

– А, се ви, куме Максиме! А де ж вашi дiти?

Гнат з Олександрою неспокiйно порушились на мiсцi.

Максим вклонився i з поспiхом задрiботiв:

– От вони, старшино! Оце зять, а то дочка… Я вже до вас, старшино, як до Бога! Розсудiть iх, як ваша ласка, по правдi… Я вже здаюся на ваше слово, як розсудите, так i буде…

Старшина засукав рукави, погладив довгого вуса i грiзно глянув на Гната.

– Отакее-то дiло! Ти Гнат Музика?

– Я.

– То ти, голубе, виганяеш жiнку з хати та чиниш сварку, забуваючи на закон та Бога? Га?

Гнат мовчав i нервово теребив шапку. Вiн збiлiв на виду.

– Чи тобi позакладало, голубе, що ти не вiдказуеш, коли тебе питае старшина? Чом ти не живеш з жiнкою, кажу? Га?

– Я…я з нею не можу жити… вона менi не до любовi…

– О-го-го! Зможеш, голубе, як ми тобi пiддамо охоти!.. Нема такоi статтi у законi, щоб чоловiк жiнку виганяв з хати.