Коні не винні (збірник)

Такее-то дiло!

Писарчуки, почувши цiкаву розмову, повскакували з-за стола i, позакладавши пера за вуха, стали за плечима в старшини. Вони моргали один до другого та показували пальцями на Олександру. Погана усмiшка розповзалась по iх жовтих, з остудою обличчях.

Олександра подалась на два ступенi наперед i вклонилась старшинi, бгаючи в руках червону хусточку.

– Господин старшино! Краще менi з мосту та в воду, нiж з ним жити!.. Вiн мене побив, побила б його святая п’ятниця… Вiн любиться з молодицями… я доведу, що вiн ходить до тоi слинявоi Настi…

Паничi захихикали i, щоб вдержатись, позакривали роти кулаками.

– Цить! Заторохтiла, як порожняк по дорозi! Чуеш, зараз менi погодься з жiнкою, – обернувсь старшина до Гната, – щоб менi не було межи вами незгоди! В мене нема довго! Раз-два – i кiнець! Такее-то дiло!

– Як хочете, старшино, я з нею не буду жити! – сказав Гнат.

– І я з ним! – пiдхопила Олександра.

– Побачимо! Гей, десятник!

На поклик той вбiг, розпихаючи людей, десятник.

– Дай-но iм лопатки, най вдень лагодять окопи навколо волостi, а увечерi зачинити iх вкупi в холодну, може, вони там скорiше поеднаються! Та настелити соломи в холоднiй, щоб було iм м’якенько!

Писарцi пхикнули в кулак, але не могли вдержатись, i гучний регiт залунав по хатi.

Збентежених Гната та Олександру повели з волостi.

– Отакее-то дiло, куме! – обернувся старшина до Максима, засукуючи рукави. – В мене усе скоро! Побачиш, до завтра, як голубки, густимуть твоi дiти.

А в холоднiй, як у коморi, нiхто не заважатиме.

Писарцi скалили жовтi зуби та реготались, аж поки рудий писар не гримнув на них. Тодi вони метнулись до стола, повиймали з-за вух пера i зашкрябали в паперах.

Максим дякував старшинi, але йому було трохи нiяково. Вiн не сподiвався такого суду. «А може, й справдi буде лучче, – подумав вiн, – може, вони скорiше дiйдуть до згоди, як iх звести докупи»…

Десятник завiв Олександру та Гната на город i дав iм лопатки. Вони зайняли постать i почали копати рiв.

Десятник, осмiхаючись пiд вусом, подавсь у волость. Олександра стала клясти чоловiковi; вона плакала та примовляла крiзь сльози: де та смерть ii заподiлася, що не прийде до неi при лихiй годинi? Чом мати не втопила ii малою, купаючи у ночвах, чом ii грiм не вбив або земля не запалася пiд нею, коли вона стояла пiд вiнцем? Нi, заховала ii вiд смертi якась мара та й встромила чоловiковi, тiй загубi, що через його мусить вона нинi таке терпiти!..