Коні не винні (збірник)

Адже самi знаете, як погано, коли чоловiк один, як палець… Хiба я не знаю, що й ви бiдуете, тиняючись по чужих хатах? Що з того, що ви заробляете, коли тими грiшми не знати, яку дiрку залатати. За хату заплати, дров купи, купуй хлiба i до хлiба. А в мене все свое: i хата, i хлiб, а господарюватимемо, то й до хлiба буде. А заробите яку копiйку, зложите докупи, от i грiш буде про всякий випадок… І веселiше буде: ви будете хазяйкою на своiм обiйстi, а не вiчною наймичкою. І чоловiк буде, хоч не шлюбний, а все-таки чоловiк… Дiтей ми не будемо мати, та й нащо нам той клопiт, тепер i так тiсно, поля обмаль, а людей – як сарани… А як уже поважатиму вас, нiколи й пальцем не торкну, бо й менi та самота за три роки налилася вухами! Так менi остогидла хата-пустка, так докучило раз у раз нiмувати, що хоч бери, старий дiду, та лiзь живцем у землю…

Старий Семен говорив довго; його мова чим дальш пливла вiльнiше та скорiше, як вода на лотоках, i розмивала останнi вагання Мотринi.

Вона все стояла, стуливши щiльно губи та обертаючи горщичок.

– А я знаю?.. Ще люди смiятимуться… – промовила вона несмiливо.

Оце але! Люди смiятимуться! Адже кожне знае, що не любощi iм у головi, що не пусте що зводить iх докупи, а неминуча потреба. А що сидiтимуть вони на вiру, без шлюбу – се вже не iх вина! Адже вiн писав до архирея, щоб позволено йому оженитись вчетверте! Архирей нiчичирк, а без жiнки чоловiковi не можна, без хазяйки не обiйдешся…

– Може, воно якось буде! – зiтхнула Мотря.

– Авжеж! Чом не мае бути? – пiдхопив Семен.

Гладке, опасисте, з одвислими щоками лице Мотрине розжеврiлось. З карих, трохи посоловiлих очей визирали неспокiй та задума, наче вона загубила моральну рiвновагу нормальноi людини. Маленький вид Семенiв теж почервонiв, а червоний нiс аж горiв проти сонця. Вони попрощались, а Семен ще довго стежив очима за високою, мiцною постаттю Мотрi. «Буде кому робити!» – подумав вiн i подавсь до господи. Семен був веселий. Проходячи повз похилену стару повiтку, вiн подумав: «Треба конче розкидати та звести нову.

Спроможеться чоловiк на корову чи на овечат, то нiкуди буде й на нiч загнати…» Три роки дививсь вiн на ту повiтку, але нi разу не приходила до голови така думка. Хата стояла пусткою. Дощ пооббивав стiни, i жовта глина всюди покололась та пообсипалась. Лише вгорi, пiд стрiхою, заховалась вiд дощу смуга бiлоi стiни. На однiй половинi хати не було в вiкнах рам, i жовта стiна дивилась на задвiрок двома чорними дiрами.