Коні не винні (збірник)

Хвилi свiтла лились з неба, i чорнi тiнi десь почезли, неначе сонячне сяйво загнало iх у землю. Гаряче свiтло грало на запеченому бронзовому виду Олександри, обливало темнi бронзовi руки, блищало в тонесеньких золотих волосинках, якими поросли тi кремезнi руки. Два рядки бiлих зубiв блищали на сонцi, як двi низки добiрних перлiв, чорнi очi лиснiлись, як два агати. В червонiй хустцi, в червонiй спiдницi та бiлiй сорочцi, рясно вишиванiй «козаками», Олександра здавалась велетом квiткою, створiнням тропiчноi природи.

Опiвднi виiхав на лан оконом. Пiдпершись у бiк рукою, на котрiй висiла нагайка, вiн гукнув:

– Гей, баби! На полудне!

– Бий його сила Божа! – скрикнула Олександра i жартiвливо, наче сердячись, кинула сапою об землю. – Нiколи людьми не назвуть: усе баби та баби! Нi, правда, два рази на день таки називають людьми: уранцi та ввечерi. Вийде хто зрання надвiр та й каже: «О, вже люди палять на обiд!» Увечерi знов кажуть, що люди палять на вечерю.

Олександра, приспiвуючи та пританцьовуючи, побiгла до своеi торбини i сiла полуднувати з сапальницями. Пополуднувавши, деякi полягали спати, деякi посiдали гурточками i гомонiли. Іван сiв бiля Олександри. Вiн задивився на ii чорнi очi, гаряче обличчя.

– Чи всi у вас у Мовчанах такi гарнi, як ти? – поспитав вiн.

– Всi. А у ваших Кругах всi такi поганi, як ти? – засмiялась Олександра.

– Хiба я вже такий поганий?

– Нi, не дуже: подивишся ззаду – хорошого складу; подивишся в очi – ригатися хоче! – зареготалась Олександра.

Іван вирвав буряк i, пожбурнувши ним, влучив ii просто в хустку, аж очiпок з’iхав трохи набiк.

– О, сього вже й за мiрку цибулi не подарую! – скрикнула Олександра i, вхопивши порожню торбинку, почала шмагати його по головi, аж порох хмарою звився над головою Івана.

Втихомирились.

– Скажи менi, Олександро, де ти живеш? – спитав Іван.

– А тобi навiщо? Третя хата вiд Кiндрата, де рябi ворота, а новий пес! – засмiялась вона, блиснувши на Івана чорними очима та пiдсиненими бiлками.

– Та не пустуй-бо! Менi здаеться…

– Що тринадцята снуеться, а то проста валовина, – перехопила Олександра.