Коні не винні (збірник)

– Оце веретено: дир… та дир… Менi здаеться, що я бачив тебе в садку коло церкви, як iздив у ваше село загадувати на буряки… А як я прийду в ваш садок увечерi, чи ти вийдеш?

– Авжеж, вийду, ще й шага винесу: нате, дiду, помолiться за душi помершi…

– Та годi ж бо! Бачиш, Олександро, твiй чоловiк, а моя жiнка пiшли десь за водою… Ти не маеш чоловiка, я – жiнки. От ми й паристi!..

– Ну?

– Чом би нам й справдi не бути в парi? В мене було б тобi добре, як у Бога за дверима…

– Чи ти, чоловiче, сон рябоi кобили розказуеш, чи дороги питаеш?

– Я не сон розказую i не дороги питаю, а тебе вiрно кохаю.

Я сьогоднi прийду в ваш садок. Виходь…

Сапальницi попрокидались i веселою юрбою обступили Олександру.

Іван не вiдступав вiд Олександри: вiн залицявся до неi. Молодицi глузували з його, дивлячись на те залицяння. Бiльш за всiх докучала Івановi Олександра.

Вже добре смерклося, як Іван перелазив у садок старого Максима. Олександра таки вийшла до Івана. Довго велась розмова у вишнику, довго було чути притиснений смiх Олександри.

Другого дня пiшла Олександра на буряки та й не вернулася на нiч додому. Не було ii й на третiй день. Батько та мати Олександринi не знали, що й думати. Вони стали розпитувати про дочку i дiзнались, що Іван пiдмовив ii жити на вiру.

Зразу щиро заходилась Олександра порядкувати в Івановiй хатi. Вона звивалась, як муха на окропi; робота аж пищала в ii руках. Молодиця всюди встигала, та все весело, та з пiснею. Іванова хатина виповнилась смiхом та пiснею, як гай навеснi пташиним спiвом.

Іван радiв, дивлячись на жилавi, осмаленi, засуканi вище лiктя руки, що жваво бiгали вiд одноi роботи до другоi. Вiн дивився в ii веселi, чорнi очi, що полискували, аж пекли, з-пiд високих, веселкою, брiв, i знов радiв. Але незабаром робота докучила Олександрi. Їй докучила самота у хатi-пустцi, хатня безустанна робота, тii «помиi та ще помиi», як вона казала. Палкоi, поетичноi вдачi, вона не могла вдовольнитися буденним життям, запрягтись до щоденноi важкоi працi. Вона чула, що, опрiч робочоi сили, есть у нiй ще щось, чому вона не знала ймення, але що поривалось до iншого, кращого життя, виливалось у пiснi, жартах, дотепi… Олександра кинула все лоском у хатi й побiгла на буряки.

Іван спершу нiчого не казав Олександрi. Але, побачивши, що в хатi все стоiть жужмом, що на городi неполенi грядки заростають бур’яном, замотав те собi на вус та скоса поглядав, очiкуючи, до чого воно йдеться.