Коні не винні (збірник)

В головi у Настi уперто ворушилась одна думка: в хатi вiдчиненi дверi, треба iх зачинити, бо найде холоду та настудиться хата. Думка ся кружляла в Настинiй головi, однак Настя стояла на одному мiсцi, мов зачарована, i не чула навiть холоду, не помiчала, що була в однiй сорочцi, простоволоса.

– Староста йде, – загомонiли в юрмi, – староста…

Староста, високий, саме в силi чоловiк, подався на двiр.

За ним йшли десятники та соцький. За десятниками потовпились на подвiр’я й люди.

Староста оглянув Олександру – вона була мертва.

– Ей, вiзьмiть його, зв’яжiть, – показав староста десятникам на Гната, – треба доставити його у волость…

– Не треба в’язати, вiн i сам пiде, – обiзвались в юрмi.

– В’яжiть! – крикнув староста. – Тепер i батьковi рiдному не вiр!..

Десятники обступили Гната. Вони вiдiбрали вiд нього сокиру, зв’язали ззаду руки поворозкою. Гнат не пручався; вiн стояв, як покiрна дитина або, краще, як пень, з котрим можна все зробити.

Десятники вже мали рушати з Гнатом, коли враз почулося страшне, розриваюче душу: «Ой!.. О-ой, що ж се сталося? Господи, що ж се сталося?» То Настя опам’яталась i кинулась до Гната, страшна, простоволоса, з заломаними руками.

Вона припала до Гната, обiймала його, умлiла на його грудях. Той крик, той плач гiркий зробив на Гната дивне враження. Вiн став, глянув навкруги i наче зразу все зрозумiв, все уявив собi: i те, що сталося, i те, що мало статися… Гнат порушився; зв’язанi руки ще бiльше вияснили йому його стан.

Вiн застогнав i почав випручуватись з поворозок.

– Ой, пустiть мене!.. Ой, що ж я зробив?.. Ой, пропав же я навiки!.. Пустiть мене, люди добрi, пустiть… – благав Гнат, i на його блiдому виду малювався безмiр муки.

Настя припадала до його та голосила.

Громада стояла нiма, глибоко порушена. Дехто просив розв’язати Гната, але староста не звелiв.

Надбiгли Мотря з Семеном; вони якось вiдiрвали Настю вiд Гната. Гната повели. Мотря взяла Настю до своеi хати. Труп Олександрин поклали в Гнатовiй хатi, приставили до нього варту i дали знати Максимовi.

* * *

Ранiше почало вставати сонце, щирiше доглядати землю. Поринули веснянi води, задзюрчали струмочками, заклекотали в ярках, розiллялись широкою повiддю. З-пiд снiгу зазеленiла травиця i звеселила жайворонка.