Коні не винні (збірник)

Настя стояла з пiднятою догори рукою, червона, тремтяча.

– Ну, бий! бий! – Олександра присунулась до Настi, аж налiзла на неi. Настя стусонула ii кулаком.

– От же тобi за це!.. – Олександра збила хустку й очiпок з голови в Настi i потягла ii за коси до порога.

Настя вереснула не своiм голосом, вчепилась за груди Олександринi i розiрвала на нiй намисто. Намисто заторохтiло, мов горох, розкотившись по долiвцi.

– Оце тобi чари, оце тобi чужi чоловiки, розлучнице! – верещала Олександра та тягла Настю до порога.

Старенькi дверi вiдскочили пiд натиском Олександриних плечей.

– Гвавт! – крикнула Настя в сiнях. – Гвавт! – закричала вона дико на дворi i, пручаючись, впала на снiг.

Саме тодi Гнат почув крик Настин. Вiн, як стiй, з сокирою, побiг до хати. Сцена, що побачив вiн перед хатнiм порогом, мов мороз, стяла кров в його жилах. Та се була лише одна хвилина. В другiй Гнат, мов ранений ведмiдь, кинувся до Олександри i схопив ii за груди.

– Пусти! – не своiм голосом заревiв вiн, струсивши Олександрою, як грушею.

– Ба не пущу! – й собi крикнула Олександра; очi ii запалали вогнем, як у голодноi вовчицi.

– Пусти, бо зарубаю! – крикнув Гнат i замахнувсь на неi сокирою.

– Зарубай, то пiдеш у Сибiр iз своею полюбовницею, – захрипiла Олександра, сiпнувши Настю за коси.

Настя йойкнула.

Гнат не стямився вiд того стогону; вiн пiдiйняв сокиру над Олександриною головою.

– Ой! – дико скрикнула Олександра i зняла руки, щоб закрити голову… та не встигла.

Блискуча сокира, мов блискавка, впала iй на голову i глибоко розколола череп. Олександра хрьопнулась на землю. З глибокоi рани линула кров та закрасила бiлий снiг.

Настя пiдвелась i, блiда, простоволоса, тремтячи як у пропасницi, дивилась на труп Олександри.

Гнат важко дихав, наче ухекавшись вiд довгоi бiганини. На бiлому, як папiр, обличчi застигли гнiв та невимовний бiль. Широко розкритi очi нестямно дивились на червонi плями на снiгу.

На крик збiглись люди. Звiдусюди було лише чути: «Ох, Господи! чоловiк жiнку зарубав!.. Ох, лихо, та ж то Олександра!.. Ой Боже мiй, Боже мiй! Та бiжiть хто до старости!..»

Деякi жiнки плакали. Нiхто не смiв наблизитись до хати; юрма народу товпилась коло ворiт, гомонiла та шумiла, як ливний дощ улiтку.

А Гнат усе стояв на одному мiсцi та уважно витирав полою свити закривавлену сокиру. Вiн ще не тямив, що се сталося.