Коні не винні (збірник)

Вона думала про Олександру i боялась ii гiрш смертi. Вiдколи Мотря сказала, що Олександра нахваляеться за коси витягти ii з хати, полохлива Настя тремтiла вiд одноi думки про се. Їй часом здавалося, що Олександра неминуче мае прийти, i тодi… вона боялась подумати, що тодi буде, i лише тремтiла, як осика на вiтрi.

І тепер вишивала Настя та думала про Олександру. От, прийде Олександра, вижене ii з хати, наробить слави на цiле життя, i минеться щастя, мов сон хороший, i поб’е ii недоленька, мов мороз квiтку… Настя схилила голову над розкiшним поликом, а серце ii сповнилось жалем невимовним, мов криниця водою.

Перед вiкнами мигнула якась висока постать; заскрипiли сiнешнi дверi, потому вiдхилились дверi до хати i на порозi стала… Олександра. Настя так i прикипiла до лави, угледiвши Олександру. Їй здалося, що то смерть ii прийшла за нею, серце в неi перестало битись у грудях, голос наче втiк глибоко-глибоко в груди, так що звiдти несила добути його й крикнути. Настя немов захолола, затерпла вся та лише дивилась на Олександру здоровими, переляканими очима.

– Чом же ти не вiтаеш мене, не просиш сiдати, Настусю? – засичала Олександра.

Настi здалося, що то гадина засичала, обвившись коло ii серця.

– Чи так запанiла, розлучнице люта, влiзши до моеi хати, що сидиш, мов княгиня, закопиливши губу? Ти думала, паскуднице, що я не прийду до тебе? Що ти будеш господинею в моiй хатi, а я буду пропадати по жидiвських наймах?! А не дiждеш сього, не дiждеш! – скрикнула Олександра, приступаючи до Настi.

Настя сидiла непорушно на лавi бiла-бiла, як шитво на колiнах. Їй здавалось, то кожне слово Олександрине бiгло на лотоках, шумiло пiд колесом i спадало на ii голову тяжким, пекучим водоспадом.

Олександра сатанiла. Їi дратувало мовчання Настине.

– Ти думаеш, чарiвнице, що зчарувала мого чоловiка, то воно так тобi й минеться? Ти думаеш, що я тобi терпiтиму?.. Нi, годi!! По сей дуб милi!.. Зараз менi збирай свое манаття та про мене хоч в очерет тiкай з моеi хати, бо я тебе за коси тягтиму через село, як останню паскуду! Чуеш?! – крикнула високим голосом Олександра i сiпнула Настю за рукав.

Настя зiрвалась з лави. Кров кинулась iй в лице, залила його аж до хустки.

– Геть, сатано! бо як дам, то й перекинешся! – скрикнула Настя.

– Хто? Ти мене битимеш? Ти, слинява, задрипанка?! Ану вдар! вдар! – Олександра наближалась до Настi грiзно, як чорна хмара.