Коні не винні (збірник)

Всi почали чекати того суду, який мав бути, либонь, восени, як казав адвокат.

За роботою в городi, за жнивами збiгло лiто, як один день. Холодна осiнь оповила землю сивими туманами, зiлляла дрiбними дощами. Настав день, в який мали судити Гната.

Гната приведено з тюрми у суд. І здорова кiмната з високими вiкнами, i юрма панiв, i суддi в мундирах з золотим комiром – все здаеться йому чужим, незвичайним, байдужним до його горя, до його долi. Бiлий, як крейда, стае Гнат за гратами, неспокiйно водить очима за кожним рухом суддiв, уважно ловить ухом кожне слово.

Ось читають, як вiн убив Олександру, яка завширшки була рана на головi, що казав Гнат на слiдствi… Викликають свiдкiв. Свiдки доводять, що Гнат сварився з жiнкою, вигнав ii з хати, нахвалявся вбити. Ось устае з-за стола якийсь пан з золотим комiром i починае розказувати, який Гнат злочинець, як вiн довго намiрявся вбити Олександру, як вiн бив ii, нiвечив, мов звiр, лютував над бiдною офiрою… Гната раз обсипае снiгом, другий – жаром.

Ах, се неправда!.. Вiн не злочинець… вiн не хотiв ii смертi… се так якось склалося… Гнат кiлька разiв пориваеться сказати, що той пан помиляеться, що вiн не знае, як се було, але його зацитькують… Опiсля говорить оборонець Гната. Вiн розповiдае, як Гнат любить Настю, як вiн розiйшовся з жiнкою, як розпалився серцем, побачивши, що Олександра б’е його кохану, як, заслiплений гнiвом та жалем, не тямлячи, що робить, зарубав покiйницю… Оборонець говорить довго та гарно, а Гнат цiлою iстотою вiдповiдае на його мову: «так, так»… Промiнь надii блиснув у Гнатовiм серцi, вiн вiрить, що аж тепер дiзнались суддi, де правда… Довгi, довгi хвилини-роки переживае Гнат, очiкуючи, що скаже суд.

Аж ось читають рiшенець, i Гнат дiзнаеться, що його засуджено на заслання в Сибiр…

Свiт гасне в очах Гнатових, в ушах шумить, вiн заточуеться i мало не падае… Москалi беруть його попiд руки i знов ведуть кудись… мабуть, у тюрму…

Настя все чула й бачила.

Їй здавалось, що серце в неi ось-ось пукне з жалю, що вона вмре… Перелякана, збентежена, вийшла вона з суду, гiрко плачучи та не знаючи, що з собою дiяти…

Другого дня вiдвiдала Настя Гната. Гнат видався Настi спокiйнiшим. Вiн говорив мало.

– Чи пiдеш за мною в далеку дорогу, Насте? – спитав вiн, прощаючись.

Настя нiчого не вiдповiла, але подумала: «Пiду! яке менi життя без його?..»

Настя сказала матерi, що хоче йти за Гнатом. Явдоха в плач.