Коні не винні (збірник)

Як? В неi одна дочка, та й та покине ii на старостi лiт, пiде десь у чужу, далеку сторону, щоб вже нiколи не вернутись звiдти!.. А хто ж ii догляне на старiсть, хто очi закрие, хто поховае? Та вже коли староi матерi не жалко, то пожалувала б хоч дитину маленьку: де ж таки вибиратися в таку далечiнь пiд зиму, в холод та студiнь, з малою дитиною?..

Настя не думала досi про дитину. Їй жаль стало маленького Івасика. Чутливе материне серце обiллялось жалем на одну думку, що дитина мерзла б або й зовсiм замерзла в далекiй холоднiй дорозi.

Завзяття, з яким думала Настя про мандрiвку з Гнатом в заслання, трохи прохололо. Але вона все ще вагалася та не знала, що чинити.

Дивлячись на материнi сльози, слухаючи, як усi вiдраджали iй покидати своi сторони, Настя непомiтно звикала до думки, що йти за Гнатом в далеку Сибiр – рiч неможлива. Вона любила Гната, жалувала його, плакала за ним i… все-таки лишилась у Мовчанах.

* * *

Минуло два роки. До Настi заслав старостiв удовець з другого села.

Старости замiняли хлiб. Справили весiлля. Гукаючи та спiваючи, гучно проминула весiльна перезва кладовище, де лише мрiла помiж могилками зелена Олександрина могила…

Цiпов’яз

Оповiдання

Тихою ходою, ледве ступаючи натомленими ногами по свiжiй рiллi, йшов за плугом парубок Семен Ворон. Сивi круторогi воли, помахуючи рогатими головами, поспiшались з гори в долину на спочинок, бо Семен нинi трохи припiзнився, доорюючи панський лан.

Справдi, було нерано. Осiнне сонце давно вже сховалось за горою, забрало з собою й промiння; лиш холодне небо кидало на чорну землю блакитне сяйво, дихало холодом й вогкiстю.

Сумна та непривiтна картина була перед очима в Семена: справа i злiва, скiльки оком захопиш, чорнiли свiжою рiллею зоранi на зяблю гори, а в ярах та видолинках було ще чорнiше, ще сумнiше… Десь далеко, край небосхилу, здiймалась сива iмла, виповняла повiтря… Чорними ярами покотився бiлий туман, одежа вкрилась дрiбненькою росою… Вогкий холод зцiплював крок у жилах, доймав до костей… Вгорi – темне, непривiтне небо, долi – холодна, мокра земля i бiльш нiчого…

І втома вiд цiлоденноi важкоi працi, i холод, i ся сумна картина мимохiть насували мрiю про теплу хату, гарячу страву, суху постiль, а Семеновi якраз треба було ночувати в полi, укупi з нiчлiжанами, такими ж наймитами, як i вiн, бо до економii було далеко.